Розділ 3

Коли просіка, попетлявши через ліс слідом за колією, прокладеною колесами возів, вивела нас на узлісся, я мимоволі ступив назад, під захист дерев. Величезний, нічим не обмежений простір, що відкрився погляду, не те щоб злякав, але спантеличив сильно. Після галявини біля млина — поля, що розкинулися до горизонту, вражали нескінченністю, свободою.

— Ти чого? — торкнув мене за рукав харцизького кунтуша Лукаш. — Щось побачив? Де?

— Та ось, — непевно повів рукою. — Якось так все далеко...

Підліток демонстративно сплюнув під ноги і зневажливо відповів:

— Хіба ж то далеко? — а потім тицьнув пальцем перед собою. — Бачиш он там, трохи ліворуч від дороги, гайок на пагорбі?

Я глянув у той бік і кивнув головою.

— Ну, то за нею вже перше на нашому шляху в Дубров село буде, — пояснив Лукаш і, статечно спираючись на важку палицю, розміреним кроком рушив далі. Мені нічого не залишалося, як податися слідом.

 — Опупіння... — раптом додав, сміючись, мельничук.

— Що? — перепитав я, подумавши, що причулося.

— Село, кажу, Опупіння називається. Смішно ж? — повторив Лукаш.

— Швидше, безглуздо. З чого раптом про себе так без поваги?

— О, тут ціла історія! Правдива, чи ні, судити не стану. Але розповідають, що в той час, коли королева послала людей, закласти біля Проходу сторожовий замок, — у тутешніх місцях уже не одне покоління стояло невеличке село в десяток дворів. І барон, коли об'їжджав свою нову вотчину, побачивши його, здивувався страшенно: «Вони що, опупіли, тут жити? На шляху у харцизів?»

— Саме, опупіли? — засміявся я.

— Кажуть, що барон Студен, ужив більш гостре слово, — балакуче продовжив Лукаш, посміхаючись на весь рот. — Але, карту місцевості слід було представити для ознайомлення королеві та Великої Ради. Тому в Оплоті підібрали більш пристойну назву. Саме вона й прижилася.

— А що, — трохи згодом, коли сміх вщух, спитав я, — тут і справді так небезпечно? З розповідей Мишати, у мене склалося судження про харцизів, як про жорстоких і безжалісних воїнів.

— Загалом так і кажуть. Але Опупіння це не стосується, — похитав головою хлопчина. — Хоч село й примостилося майже біля Південного тракту, та біля Проходу, не було жодного випадку, щоб харцизи напали на нього.

— Дивно…

— Дід якось сказав, що нічого дивного. Просто навару там для степовиків на один зуб, а от подружитися з жителями — прямий резон. Ті й тривогу не піднімуть, коли розбійники підуть у набіг, і пораненим харцизам допомогу нададуть, якщо їх живими до Кара-Кермена довезти не вдається. Новини розкажуть... Обміняють або продадуть щось з речей... Можливо, і про похід королівського війська, що готується в Заскелля, попередять... Щоправда, після Моровиці людей залишилося так мало, що ні про які походи ніхто й не думає.

— А все-таки, невже барона не дивує така підозріла симпатія з боку розбійників до його селян?

— Ще й як! Але скільки не намагалися королівські стражники зловити в селі хоч одного харциза, ті жодного разу в розставлені сіті не потрапляли. А засідка невдовзі починала животами мучитися, і воїни поверталися до замку, з порожніми руками. Кажуть, вода в струмку біля Опупіння особлива, тільки для місцевих годиться. Чужакам, довго звикати доводиться. І — навпаки... Від того село з роками не розростається, і його мешканці на інші землі переходити не поспішають. А ще, незважаючи на те, що навколо не було жодної живої душі, Лукаш понизив голос, — чув я від мужиків, які привозили на млин зерно, що ночами змії до них навідуються…

— Змії? — я недовірливо похитав головою. — Ну, це точно байки. Вовченя приручити і то не завжди вдається, а тут… Я пам'ять втратив, а не розум.

— Не стверджуватиму, ніби мені всі таємниці відкриті, — вкрадливо продовжив Лукаш, — але якщо уважно прислухатися до чужих розмов, особливо коли люди впевнені, що їх ніхто не чує, багато цікавого можна дізнатися. Часом такого, що власним вухам не повіриш. Та й Прохід, поряд… — хлопець ткнув пальцем на південь. — Ось ті темні та низькі хмари над обрієм бачиш?

Я зупинився, витер піт із чола, — після лісової прохолоди, незважаючи на близькість вечора, на голій рівнині сонце ще припікало всерйоз, — і тільки потім простежив поглядом у вказаному напрямку.

— Бачу…

— Так це зовсім не хмари, а гори. Тобто — Прохід ...

— Стривай, — зупинив я балакучого хлопця, з якого, після вимушеного мовчання на млині, слова сипалися як з лантуха. — Як я зрозумів з пояснень Мишати, Прохід — це єдиний шлях із півночі на південь, через ущелину у гірській гряді. Але ж я не можу роздивитися його з цього місця?

— Взагалі так, — погодився хлопчина. — Але люди називають Проходом всю гряду на перешийку між великими водами. Тільки, я не про те хотів сказати, відзначаючи близькість гір… — він зручніше поправив мішок за плечем і продовжив. — Неподалік ущелини, на одній з вершин, утворилося озеро… Саме там, подейкують, і гніздяться змії. А до Опупіння, яке і нам неподалік, крилатим взагалі поруч. Ось і міркуй, чи багато вигадки в тих розмовах?

— Он як? — Невпевнено промовив я. — Знаєш, поки я ще не розібрався в тутешньому житті, може, ну його, це село? Обійдемо боком?