Розділ 2

Сонце ще міцно спало, не потривожене навіть першим, трохи хрипким «кукуріком», коли я підвівся з лежанки і, обережно ступаючи босими ногами по скрипучих половицях, щоб ненароком не розбудити господарів, що втомилися за день, вийшов назовні. Мені подобався цей літній передсвітанковий час за свіжість, що так бадьорить, за ніжну прохолоду, ненав'язливу тишу, і за те, що саме в такі миті виникало передчуття чогось особливого, неможливого в повсякденному житті.

Щоранку я виходив у двір, подовгу дивився на зірки, що поволі згасали, і тільки після цього приступав до розминки. Із задоволенням відчуваючи, як тіло наливається силою, а суглобам повертається колишня гнучкість. Прийнявши пропозицію діда Мишати, я вчинив слушно. Почуваючись цілком здоровим, раптом усвідомив, що моє тіло має з цього приводу зовсім іншу думку. При найменшому зусиллі я немилосердно прів, руки й ноги починали тремтіти, а серце билося так, що ледве не випирало крізь ребра та м'язи.

— Схоже, Ігоре, що ти дуже довго провів без руху, — поставив діагноз мірошник. — Ну нічого. Потроху розімнешся. Міцніше колишнього станеш.

Старий мав рацію. Сили поверталися, як то кажуть: не щодня, а щогодини.

І ще один випадок, натякнув мені, що старий мірошник не такий простий, як хоче здаватися.

На другий день я забрів надто далеко в ліс і, як водиться, заблукав. Яким же було моє здивування, коли, побродивши якийсь час хащами, я вийшов назад до млина. А ще більше мене спантеличили слова Лукаша, почуті у відповідь на розповідь про пригоду.

— А ти, Ігоре, думаєш: чого я тут сиджу, як прив'язаний? Давно втік би, та дід Мишата не відпускає.

І бачачи моє здивування, підліток пояснив:

— Люди подейкують, що й не дід він мені зовсім, а ще мого прадіда батько. Давно тут живе і з усіма лісовими духами знається. Без відома та згоди Мишати сюди нікому шляху не знайти. А потрібну йому людину стежка завжди назад приведе. Взагалі-то дід не тільки з лісовими духами дружить. Взимку у нас запруда ніколи не замерзає. Струмок, хоч і дрібний, а колесо крутить — будь здоров. І борошно на нашому млині, як сніг біле. Ніде такого більше немає. А пироги з нього такі, що лусне людина, а відірватися від миски не може. Тому й звозять сюди зерно майже з усього королівства, хоч і далеко. Особливо взимку, коли інші млини зупиняються. Навіть із Дуброва. А часом і з самого Турина приходить обоз. Я, правда, не помічав, щоб діда чарами бавився, але неспроста все це, як вважаєш? А з іншого боку, чого скаржитися, — бачиш, як у нас тихо? Можеш навіть уночі на землю посеред двору лягти і ніхто тебе за дупу не вкусить.

Після того розмови я став менше журитися думками, а більше навантажувати м'язи і чекати. Адже, якщо вже опинився тут з чиєїсь волі і наміру, то ті ж сили і подальший шлях вказати повинні.

Потроху, особливо не випитуючи, а лише прислухаючись до розмов — дізнався, що понад півстоліття тому тутешніми землями прокотилася страшна хвороба, прозвана в народі Моровицею. Після якої вижив навіть не кожний десятий. Тому в королівстві людей тепер менше, ніж раніше мешкало в одному лише Турині — столиці Зелен-Логу. Ті, хто вижив після мору, збилися в п'яти містах і прилеглих селищах, а решта житла залишилася без нагляду, розвалилася і поглинута лісом, або спалена лихими людьми.

…що млин діда Мишати стоїть не так уже й далеко від тракту, що колись з'єднував Полуденні Землі та столицю королівства. А тепер він порожній. Бо прохід на південь перекритий Зміїною ущелиною, та й торгувати з харцизами може лише безумець. Що землі баронства Дубров належать баронесі Катаржині, а керує всім господарством її другий чоловік — барон Владивой… який одружився з вдовою свого покійного брата.

Та й так, по дрібниці. Усякого різного, про звичаї та побут. Такого, про що й не запитаєш, якщо не знаєш про що питати. А тобі ніхто не розповість, оскільки решті це відомо з дитинства і навіть в голову не прийде, що хтось може такого не знати.

Змивши в прохолодному струмку піт зі стомленого тіла, я відчув такий приплив сил, що повернувшись на подвір'я, не став заходити в хату, з якої долинало незлобне бурчання Мишати, зайнятого звичною ранковою справою — намаганням розбудити онука. Свиснув собак і подався через запруду на дикий бік. Вчора, в ялиннику помітив хорошу грибницю маслюків, що саме проклюнулися. За добу гриби мали підрости та набрати ваги. А що може бути смачніше за яєчню на засмажених з цибулею в сметані маслюках? Якраз, поки мірошник розштовхає соню, встигну обернутися. І збирати їх ранком найлегше — темні, вологі шапки ще здалеку блищать у променях сонця. Жодного не пропустиш.

Не встиг заглибитися в хащі, як почув слабкий стогін, що долинав з яру, поруч із ялинником. Пси здибили загривки і загарчали, припадаючи животами до землі. Цикнув на них і не криючись, навмисне потріскуючи при ходьбі сухим хмизом, рушив на стогін.

— Хто тут?

Голос, що озвався, належав чоловікові, але був такий слабкий, що я ледве розчув.

— Хоч би хто ти був: старий, чоловік чи юнак — громовержцем Перуном заклинаю — наблизься. Навіть якщо ти всього лише жінка, нехай Лада не дозволить тобі пройти повз…

Спустившись донизу, я побачив людину, що лежала ниць, — в яскравому одязі незвичного крою. Хоча, звідки взятися звичному, якщо колишнього життя я не пам'ятаю, а дід Мишата і Лукаш навряд чи носять вбрання зшиті за останньою модою.