Розділ 1

Як оманливо все у цім світі розбурханім.

Є лише мить на порозі буття.

Є лише мить, між минулим та завтрашнім.

Саме її називають життям…

Л.  Дербеньов

(переклад Автора)

Обираючи богів — обираєш і долю

Вергілій

Розділ 1

Отямився я, відчуваючи безмірний холод. Вселенська студінь чіпко сковувала тіло, перетворюючи його на суцільну крижану брилу. Я міг тільки лежати і дивитись у небо, та й то лише тому, що очі залишалися відкритими, а відвернутися чи хоча б прикрити повіки, не зміг би і при бажанні.

Небо було блакитним, напрочуд прозорим і абсолютно порожнім. Без жодної хмаринки і навіть сонця. Ця обставина пробудила в мені і перше абстрактне почуття — здивування. Тому що вдень сонце обов'язково має бути на небі, особливо в таку прекрасну погоду. Щоправда, здивування тривало не надто довго, оскільки прийшло розуміння, що світило просто десь поза полем зору. Зате його жаркі промені вже робили свою роботу, поступово відігріваючи моє тіло і душу.

Через деякий час я зумів повернутись набік і, влаштувавшись зручніше, спробував зібратися з думками. Але з цим було ще складніше. Виявилося, я нічого не знаю або не пам'ятаю ні про себе, ні про навколишній світ! Ні хто я родом, ні яким чином і за якою потребою тут опинився. А так само де знаходиться оце саме «тут». Невиразно пригадувалося, що ніби хотів чи погодився пограти в якусь гру. Але яку саме — як відрізало. Я не знав ні скільки мені років, ні до якого суспільного прошарку належу… Що це за місцевість? Більше того, навіть не міг пригадати власного імені! Зрозуміло було лиш одне: зі мною щось трапилося. Але що, коли і як — теж не міг згадати, як не намагався.

Банальне обмацування себе теж не надто збільшило кількість відповідей.

Велике, сильне тіло належало молодому чоловікові і не мало явних слідів недавніх поранень. Хоча старих рубців цілком вистачало, особливо на руках та грудях. Але всі вже добре затяглися і зовсім не турбували і зараз у мене нічого не боліло. Якщо не вважати болем тупе, ниюче відчуття в потилиці та ломоту у скронях.

Навіть одяг з тонкого домотканого полотна виявився цілим і напрочуд чистим. У тому сенсі, що в дорозі штани повинні хоч трохи пом'ятися і запилитися. Та й носки низьких чобіт із сап'яну виблискували такими яскравими сонячними відблисками, ніби їх щойно наглянсували.

Якийсь час я міркував над цією загадкою, але в черговий раз не знайшовши задовільної відповіді, подумки відправив її до інших питань і уважніше озирнувся довкола.

Над головою, як і раніше, залишалося безтурботне, сліпучо-блакитне літнє небо, в глибині якого весело дзвеніли жайворонки, а за спиною і трохи правіше — ліниво, без зусиль, рипів лопатями загрібного колеса водяний млин. І якщо судити з абсолютно замшілих колод, з яких було зібрано зруб, він пережив уже не одне покоління мірошників. Стародавнішої споруди, здається, мені ще не доводилося бачити.

Гребля, на якій я прийшов до тями, перегороджувала дрібну лісову річечку, що швидше нагадувала великий струмок, і накопичувала в запруді ліниву воду в достатній кількості, щоб обертати жорна. Водночас струмок був своєрідним кордоном між землями, відвойованими людиною у дикої природи.

З того боку, де спорудили млин, простиралися великі луки і випаси, а дерева росли рідко, невеликими групками. Тоді, як на протилежному березі, здіймалися глухі нетрі, справжній непрохідний віковий ліс. Що саме заважало столітнім велетням перекинути насіння на інший бік дрібного струмка, було зовсім незрозуміло, але й не настільки важливо, щоб забивати голову.

Найважливіше, що на млині могли знаходитися люди, а значить, і відповіді на запитання! Або нові загадки... Як пощастить. У будь-якому випадку вибору у мене не було. Самі собою таємниці не розкриються. Треба шукати свідків та розпитувати. Якось же я потрапив на цю греблю? Невже ніхто нічого не бачив та не чув?

Розмірене поскрипування водяного колеса налаштовувало на спокій та обнадійлювало. Не вірилося, що за всією цією пасторальною безтурботністю може таїтися небезпека. Надто вже тихо і затишно навколо. Я зітхнув і рішуче підвівся на ноги. Тільки задоволення варто розтягувати до нескінченності, а біди та тривоги краще позбавлятися відразу. Саме так мене вчив батько. І не дарма, напевно, якщо я згадав цю настанову навіть, забувши про все інше. У тому числі й обличчя батька.

А вже наступної миті я голосно згадував чиюсь матір!..

Мляві м'язи так погано слухалися, що пройшовши буквально пару кроків по греблі, примудрився зачепитися за щось носком чобота, втратив рівновагу і бовтнувся у воду. Добре, хоч не глибоко, та й водичка приємна, літня. Але нема біди без добра — завдяки несподіваному обмиванню, всю сонливість, як рукою зняло. На берег вибрався зовсім іншою людиною, свіжою і рішуче налаштованою негайно з'ясувати, що зі мною трапилося?

«Йшов, упав, прийшов до тями — гіпс. Закритий перелом», — зовсім безглузда фраза промайнула так швидко, що я навіть не став її ловити. Роздягнувся, відтиснув одяг, вилив воду з чобіт. Одягнувся назад і бадьоренько затупав до млина.

«Склероз — найкраща хвороба, — випурхнула чергова мимовільна думка з недоступного запасника. — Нічого не болить і щодня купа новин!»