Розділ 1

Передсвітанкова серпнева імла, іменована серпанком, напевно придумана Творцем з єдиною метою, щоб люди змогли помилуватися на те, як виглядає приготований ним Рай.

Рівнини, луки, поля — все закутане білою невагомою пеленою, де зникає всякий бруд, кров та інші нечистоти, а залишається лише почуття свіжості та легкості польоту. Тільки вода, що біжить, не ховається від людських очей, сама по собі, будучи і свіжістю, і незайманою красою. Вона не заперечує прав туману, на існування, але не дає йому лягати доти, доки той не згадає про своє походження, і не проллється вниз легким літнім дощиком. А якщо він вибере іншу долю і, зовсім забувшись, понесеться вгору — до сонця і світла, вона чекатиме його назад, уже разом із осінніми похмурими хмарами.

Ліс теж уперто і чіпко утримує марево гострими верхівками, жадібно вбираючи вологу, що рясно сочиться на листя з щільного білястого серпанку. Лише рідко дозволяючи їй осісти на просіку або дорогу, щоб сховати в непроникній імлі ще одну таємницю. Не назавжди, — тільки поки сонячне проміння не набуде сили, і не відчинить завісу, перед кожним, кому прийде бажання заглянути в лісову хащу, або просто трапиться проїжджати повз — за своєю чи чужою потребою.

До цього часу, ніщо не потурбує життя лісових жителів. Навіть павучок не кинутися до росинки, що скотилася з листочка над липким мереживом і сіпнула павутинку. Усьому свій час і свої очевидці.

Знаючи лісову дорогу, не гірше ніж вулиці містечка, п'ятеро вершників, як тільки вибралися за ворота, рвонули вскач з усією можливою швидкістю, на яку тільки були здатні їхні коні — розраховуючи проскочити під прикриттям туману найнебезпечнішу ділянку — голе передпілля і просіку поблизу замку.

У будь-який інший час їхня відчайдушна вилазка не мала б шансу на успіх. Навіть і намагатися не варто, — харцизи били з луків зайця на бігу, а то й пришпилювали стрілою до землі, на заклад, за ліве чи праве вухо. У п'ятірки сміливців, незважаючи на щільну імлу, і зараз було мало шансів на успіх. Степові лучники не менш прицільно стріляли і на слух. Тому воїни трималися щільним ромбом, взявши гінця всередину. Прикриваючи його самого, а головне — коня, щитами, кольчугами, власними тілами та товстими попонами. Всі четверо зголосилися добровольцями, після того, як стало зрозуміло, що жоден із попередніх гінців, вважаючи як людей, так і птахів, не зміг прорватися за кільце облоги, а над мешканцями замку Дубров все щільніше стискав свою длань нещадний привид однієї з самих болісних смертей — спрага!

Така необхідна допомога і порятунок були поруч, лише у двох кінних переходах, але ті, від кого залежало життя сотень людей, навіть не здогадувалися про це, і, природно, не збиралися на допомогу.

Стріли посипалися на вершників якось одразу і звідусіль. Заіржали від болю коні, скрикнув хтось із воїнів. Інший повалився під копита коня, не видавши жодного звуку. Потім стріли свиснули ще раз, і знову настала зловісна тиша. Тільки один із поранених коней ще кілька разів уривчасто схропнув, застогнав, але незабаром затих і він. А за мить, щільна, зовсім непроглядна біла пелена, якось раптом, на очах, витончилася і розтанула. На величезну радість харцизів, і невимовний жах людини в кольчужній сорочці, яка, незважаючи на поранену ногу, безшумно, зі спритністю рисі, намагалася зникнути в лісі.

З усієї групи, по сліпій волі долі, вціліти пощастило тільки молодому юнакові. Та, видно, не надто великою була прихильність богів до нього, коли все закінчилося, до ладу і не розпочавшись. Усього кілька кроків залишалося зробити хлопцю до густого переплетення придорожніх чагарників, але без прикриття імли, рятівні кущі відсунулися від гінця баронеси Анжеліни на відстань, що вимірюється не сажнями, а життям.

— Не стріляйте! — крикнув він голосно. — Я тримаю пакунок за зовнішній клапан. Якщо помру, весь вміст її зникне!

Про властивості сумок гінців, призначених захищати послання від чужих і надміру цікавих очей, знав кожен, тому відповідь, що долетіла з лісу, була цілком очікуваною:

— Що ти хочеш натомість, хлопче?

— Життя!

— І тільки? — глузливо уточнив голос. — Яка різниця, про що баронеса хоче повідомити сусідів чи королеву? Тим більше, що вона точно просить про допомогу, як і в усіх попередніх листах. А якщо тебе помилувати, потім стерегти доведеться. Стільки зайвого клопоту. От якби ти, дівчиною вродливою був, тоді ми б точно домовилися... Хоча, якщо ти не проти...

Останні слова образи втопилися в реготі десятків голосів.

— У сумці… Ключ від скарбниці… — понизивши голос, ніби роблячи над собою зусилля, щоб угамувати тремтіння, промовив гонець.

Якусь мить тишу не порушувало навіть ворушіння листя. Тільки в чиїхось нетерплячих руках рипнула туго натягнута тятива. І юнак мимоволі облизав перешерхлі губи.

— Он як? Це змінює справу, — озвався той самий голос. — Мені доводилося бувати у замку. І я знаю, що без ключа до скарбниці Дуброва не потрапити. Охоронне заклинання на її двері ще до Армагеддону накладені. Що ж, непогана ціна за одне життя. А ти повіриш мені на слово?

— Ще не знаю, — трохи голосніше й твердіше відповів гонець, усвідомлюючи, що його смерть присіла неподалік передихнути і навіть косу відклала вбік. Поки що... — Назвись!

— Я — наказний отаман Сокирник. Чув про такого?

— Вибач, отамане, якось не доводилося. Про Вернигора — так, чув. Про Шило та Медведя теж дово…