Розділ 24

— Добрий день... Сподіваюся, не перешкоджатиму? Давно хотів у сідлі покататися, та все нема…

Я озирнувся на голос і побачив Арагорна, який спокійно сидів на моєму заводному коні. Точніше його чорний аналог, про що мене негайно поспішила застерегти комаха-сканер. При цьому решта моїх супутників, а головне — Любомир, що їхав майже стремено в стремено, не звертали на нового попутника жодної уваги.

Бог помітив мій погляд та заспокоїв.

— Не хвилюйся, ніхто окрім тебе мене не бачить і не чує. Терпіти не можу пишних зустрічей та урочистих проводів. Тим більше, коли передбачається важлива розмова…

— Добридень, кажеш? — пробурчав я незговірливо, щоб одразу дати зрозуміти свою оцінку нашій зустрічі. — Загалом, буквально щойно, був дуже непоганий, пане Артасе, чи як вас там звати? А тепер не знаю навіть, як і відповісти.

— Давай простіше, як-небудь, Лицарю... Будь простіше і до тебе потягнуться... Розпізнавачем обзавівся, — скривився Артас, подивившись на сонечко, що тріпотіло крильцятами. — Обійдемося без дитячих поз та образ. Ти ж не збираєшся кричати: "Чур мене, нечиста сило!" Осяяти себе хресним знаменням і бризкати на мене свяченою водою? До речі, рогів та копит у мене немає. Як і хвоста. Хоча, якщо треба… Чого дуєшся? Ну, використав я тебе разок і що з того? Хіба ти залишився в накладі? Завдання провалив, а приз отримав… І взагалі — ну, згадай: у тому житті тобі командири часто всю правду викладали, чи більше наказами обходилися?

— Ось тому більше й не хочу… — кивнув я. — Хоча за обладунок Темна, звичайно, дякую. Без нього якщо не розбійники, то вовча зграя точно доконала б нас з Весняною. Тому й розмовляю з тобою зараз.

— От і славно… Отже, все не так сумно, як тебе намагаються переконати мої суперники?

— Слухай, Артасе, — я додав твердості голосу. — Постарайся якось зрозуміти, що я давно вже не вірю дзвінким словам і тим паче гаслам, а людей і... іншу живність оцінюю лише за їхніми вчинками. Тому, або викладай суть, або не марнуй даремно часу. Розмови не вийде.

— Впевнений? — гмикнув Артас.

— Абсолютно ...

— Люблю мати справу з простодушними і чесними упертюхами, — засміявся той. — Ти на що більше розраховуєш: на свою проникливість чи детектор брехні, який тобі мої суперники всунули? Ти впевнений, що з налаштуванням все гаразд? А, може, в сонечко одразу помилковий код закладено?

— Якби ти мене з самого початку не обманював, я міг би ще сумніватися. А так… — демонстративно розводжу руками.

— От дурість людська… — зітхнув той. — Знаєш, на кого ти зараз схожий у своїх міркуваннях?

— Просвіти, зроби милість.

— Легко. Гуляв чоловік парком і підійшов до столика, де двоє невідомих у шахи грають. Подивився, подивився — і вирішив, що той, що переставляє по клітинах білі фігури, бореться за праве діло, а його супротивник — Вселенське зло. Смішно, правда?

— У такому трактуванні…

— А з чого ти, Лицарю, вирішив: що ситуація, в яку ти потрапив, суттєво відрізняється від описаної мною? Тільки тому, що Арагорн тебе з ліжка лікарняного витягнув?

— Може, й так, — кивнув я. — Почуття подяки мені не чуже. Але ще й тому, що він нічого не обіцяє взамін.

— Не зрозумів? — здивувався Артас. — Що тут хорошого? Я з тобою чесніший. Кажу прямо: ти мені те, я тобі це. Чим ти невдоволений? Поясни.

— Я не впевнений, що зможу виразно, але спробую. Можливо, в цьому якраз і полягає різниця між зарплатою та винагородою. У бою всі хочуть вижити і отримати нагороду, але навряд чи хтось піднімається в атаку з думкою про медаль чи орден, а тим паче — заради получки.

— Одне іншому не завада, — знизав плечима Артас. — Все залежить лише від самої людини. В історії досить багато прикладів, коли найманці показували приклади героїзму і билися на смерть, виходячи лише з професійної етики.

— Гаразд, зайдемо з іншого боку… — я знав, що хочу сказати, але як на зло не міг підібрати відповідні слова. — Взяти, наприклад, шлюбний контракт, де наречений з нареченою скрупульозно розписують, що комусь з них дістанеться при розлученні. Тобто вони йдуть вінчатися, уже заздалегідь сумніваючись один в одному і ще навіть не поживши разом, не подолавши спільно жодних труднощів, уже продумують шляхи відходу. А на фіга потрібна спілка, що будується на недовірі?

— Цікаво… — усміхнувся Артас. — Не нагадаєш, що за папірець ви з Весняною підписували напередодні?

— Не приймаю, — хитнув я головою. — Те, що ми скріпили своїми підписами, складено за традицією і без нашої участі. Ні я, ні моя дружина цього документа навіть не читали.

— Ти точно не читав, а Весняна… Як знати.

— Не такий уже й шановний пане Артасе, — я не дав гніву опанувати свої почуття. — Якщо ви ще раз дозволите собі…

— Все, пардон… Визнаю свою помилку. Ось бачиш: до чого призводять ці дурні розмови? Слово за слово та й сварка. Давай і справді про справу. Ще один пардон за каламбур.

— Давай ...

— Наскільки я розумію, ти серйозно розмірковуєш над тим, йти боротися з чаклуном чи ні? Правильно?

— Думаю ... — як би я до Артаса не ставився, але Бог він і в Африці Бог. І навряд чи мої наміри йому закрита книга.