Розділ 23

Дощ припустив несподіваний та густий. Великі важкі краплі сікли з міццю граду, вибиваючи в пилюці глибокі вирви. Листя на деревах, пшениця і жито, все здригалося, рвалося, гнулося до землі. Люди похмуро поглядали на темну хмару, що буквально за кілька хвилин закрила сонце, і сумно похитували головами. Хліб гинув просто на очах, а вони були не в змозі запобігти біді. Нещадна, густа злива спочатку перетворила на болото землю, а тепер з невимовною люттю вбивала в неї недостигле колосся.

Насичене вологою поле, швидко захлинулося водою і по ньому задзюркотіли струмки, а по величезних калюжах краплі барабанили, наче в натягнуту шкіру, розсовуючи їхні береги з незбагненною швидкістю. Навіть зазвичай манірна і ласкава Весела спінилася і заграла бурунами на темних хвилях. Здавалося, ще трохи і весь світ потоне в безодні вод, що з'єдналися між землею і небесами.

Але пішла хмара так само раптово, як і зібралася. Знову засяяло на вмитому небі сонце. Легенький вітерець обдував мокрі обличчя. І тільки пошматовані, сплюндровані ниви не давали забути про невблаганну стихію. Хліборобові на них було дивитись чи не важче, ніж бортнику на розорений ведмедем вулик. Всі мрії про ситу зиму, пов'язані з надією на гарний урожай, злива розмила і знищила миттєво.

Лучезар і Аким вкотре, за роки служби, подумки похвалили себе, що вчасно перестали копирсатися в землі. І тепер, які б зливи та грози, смерчі чи суховії, не знищували посіви, ратники мали їжу, одяг і можливість відкласти кілька монет. Чого ніяк не скажеш про батьків чи братів, що сидять на землі.

З ранку до опівночі вони працюють не покладаючи рук, а станеться, як от зараз, лиха година, і вся праця псові під хвіст. Злива — півбіди... Щось на полі залишиться, бодай на посів та оброк. А ось град може все до останньої соломинки знищити. Посуха ще гірша! Тоді ні хліба людям, ні сіна худобі. Злива, град — прелюдія до злиднів, а посуха йде рука об руку з голодною смертю! Якби не запаси в коморах фортеці, шість років тому в Турині — живих менше, ніж після Моровиці залишилося б. Страшна була посуха! Щасливий був той, кому вдалося назбирати трохи жолудів для свиней, а корів та овець підгодувати жухлим листям. І все одно молодняк довелося вирізати, бо заготовлених у лісі кормів не вистачило б і до половини зими. Під ніж йшло все, крім тільних корів.

Лучезар похмуро сплюнув у каламутну воду оборонного рову і ще раз подумки похвалив себе, що повірив вербувальнику. Такої ж думки дотримувався й сивоусий Яким.

Розмінявши четвертий десяток, він все частіше замислювався над тим, що настав час і про майбутнє подбати. Знайти справну молодичку. Купити корову, пару овечок і відчути себе господарем, а не перекотиполем. Але тільки-но зустрівши Оляну, вдову бондаря Бивня, рудоволосу моторну жіночку років двадцяти шести, остаточно зважився.

Стражник побачив її навесні на ярмарку, куди вона приходила разом з іншими односельцями. Яким дізнався, що Оляна родом з Кульбаб і вже рік як овдовіла. Живе з трьома дітьми: близнюками-хлопчиками шести років і дівчинкою, на рік молодшою. А чоловіка дві зими тому задер ведмідь. Бачачи лагідну і привітну усмішку на обличчі вдовички, ратник здогадувався, що його сватання буде прийняте з радістю, але зараз, споглядаючи чорний бруд замість хлібних колосків, знову почав сумніватися.

— От якби назбирати хоч десяток дукатів, — зітхнув уголос. — Тоді ризикнув би. З такими грошима можна не боятися посухи і п'ять років поспіль. Але як? З плати дружинника я більше одного золотого на рік не відкладу. А через десять років молодиця перетвориться на сварливу бабу, та й з мене їй користі буде, як від козла молока. Ні в полі, ні в оборі, ні в ліжку… — і він ще раз важко зітхнув.

Думки Лучезара були не менш похмурими, але з іншої причини. Останнім часом щось не ладналося із Забавою. Розмов про те, щоб відкласти весілля, вона не вела, але й зайвий раз обійняти себе не давала.

Парубок задумливо смикнув мокрий вус і відірвав погляд від вируючої води. Саме вчасно: до мосту повільно під'їжджав вершник. Здавалося і він сам, і вороний кінь промокли наскрізь. Від розпалених тіл клубами піднімалася пара, і здавалося: ніби обидва зроблені з головешок, що повільно тліють.

Лучезар одразу впізнав хранителя і поспішив назустріч.

Вишемир підняв на дружинника стомлений погляд і важко зліз із сідла.

Залишивши загін Калити стежити за Ігорем, він три доби провів на самоті і не надто втішних роздумах, тому, перш ніж зустрітися з Ксандором, відчайдушно потребував піднятись у власних очах. І ратник, який так старанно намагається послужити, пролив цілющу краплю бальзаму на душу Шукаючого істину.

Піддавшись пориву щедрості, Вишемир витяг з гаманця кілька дрібних золотих дукатів і простяг дружинникові. Від несподіванки той так незграбно підставив руку, що один тьмяний кружечок прослизнув між пальців і впав у багнюку.

Лучезар смикнувся за монетою, але не міг відпустити коня. Вияв жалю до несподіваного багатства і відчай від втрати так щиро відбилися на його веснянкуватій фізіономії, що Вишемир розреготався і, більше не звертаючи уваги ні на бруд під ногами, ні на дружинників, що розгубилися від його несподіваних веселощів, поплентався до міста.

Ледве дочекавшись поки фігура хранителя зникне з очей, Лучезар випустив вуздечку і присівши навпочіпки, сунув руку в болото. Йому пощастило, бо пальці майже відразу намацали слизький шматочок, і він весело підморгнув Якиму.

— У нас нічого не пропадає!