Розділ 20

Якщо хтось уявляє собі степ суцільною рівниною, схожою на величезну ярмаркову площу, від краю до краю встеленою килимом з трав, то помиляється майже так само, якби назвав місто одним великим будинком. Людині, через свою незначущість у цьому величезному світі, взагалі властиво все збільшувати. Якщо степ — то безкрайній, якщо море — то безбережне, якщо вершина гори — то недосяжна, якщо ліси — то нескінченні й обов'язково непрохідні. Пустеля і та — безмежна та неоглядна. А варто тільки перестати боятися і зрушити з місця, глянь — уже й здався протилежний край.

Але, навіть не це головне ... Те, що здалеку здається суцільним і однаковим, зблизька виглядає зовсім по-іншому. Дерева, що стоять суцільною стіною, розступляться досить широко, щоб між ними можна було не тільки пройти, а й проїхати. Безкрайній океан підсуне втомленому моряку чудовий острів, з прісною джерельною водою та солодкими плодами. Пустеля — оазис. А вже степ, якщо ти терплячий і хоч трохи щасливий, привітає мандрівника всім, що душа забажає. Від невеликого вишневого гайка або малинника біля крихітного струмка, до мальовничого озерця, що рясніє рибою і раками, — у тінистому і непомітному навіть поблизу, густо порослому козацьким ялівцем байраці.

Незважаючи на те, що Владивой ніколи не бачив Кара-Кермена, місце, куди привів його Ведмідь, ніяк не могло бути харцизьким містом-примарою. Оскільки найбільше нагадувало вирощений людськими руками парк, що розкинувся на кількох гектарах, розділений широкою, у двадцять кроків, просікою і з величезною галявиною в самому центрі. Дерева тут росли різних видів та вікових груп. Від відомих Владивою — до ним раніше небачених. Від однорічних саджанців — до справжніх велетнів. Але, висаджені дерева були з таким розрахунком, що навіть крона найстарішого, неосяжного дуба не надто загороджувала сонце молодшим сусідам.

І хоч лицарю було невтямки, кому і навіщо знадобилося розбивати посеред дикого степу такий парк — у тому, що житла поблизу немає, він готовий був присягнути чим завгодно — у повітрі зовсім не пахло димом!.. А людина й вогонь нероздільні. Де б не зупинилися люди, нехай навіть лише на кілька годин, вони обов'язково розпалюють багаття. Обігрітися, приготувати їжу, відігнати хижаків чи іншу капость. Просто, подивитися в полум'я, розслабитися та спопелити в ньому надмірну тривогу та втому.

— Що це за місце, отамане? І коли ми будемо в Кара-Кермені?

Ведмідь направив свого коня просікою до галявини і напівобернувшись, статечно відповів:

— У Кара-Кермен, Ханджаре, нам їхати без потреби. Та й не пустять тебе до міста, доки Випробування не пройдеш... А прибули ми до Кола. З того часу, як влаштувалися в Степу вільні воїни, саме на цьому місці ми сходимося в поєдинках, коли ні словом, ні вибаченням суперечку вирішити не можна. І всі дерева, які ти бачиш довкола, — це Гай Смиренності. Всі вони, в різні часи, були привезені і посаджені тими бійцями, які програли бій. У науку іншим, занадто самовпевненим. Ось ми з тобою, посидимо в тіні їхній крон, повечеряємо, поговоримо про те й про се... А на світанку, якщо не передумаєш, ласкаво прошу — в Коло.

Ведмідь обвів рукою велику галявину в центрі.

— Ось вона — арена правди, витоптана ногами бійців і полита їхньою ж кров'ю. Підсобить тобі Громовержець, визнає гідним — отже, незабаром Гай збільшиться ще на кілька десятків дерев. А ні — сам поскачеш саджанець шукати… До речі, тобі доведеться висаджувати дерева і за тих, кого ненароком уб'єш. Тож будь уважним. Козаку, якщо на ногах встояв, поки не очиститися в Гаї Смирення, незважаючи на рани, ні пити, ні їсти не дозволяється. А найближчого лісу звідси не видно. Два-три дні, у пошуках провести трапляється. Бувало, що й вмирали у дорозі… — отаман трохи помовчав, а потім додав. — Щоправда, кажуть, що подібне відбувається лише з тими, хто вбив свого суперника навмисне чи підступно, і Перун вважав  перемогу облудою.

— Суворо, — оцінив додаткову умову Владивой. — Не бійся, отамане, обійдемося без урочистого похорону, а заразом розсунемо кордони Гаю Смирення аж до горизонту.

— Ох і довгий у тебе язик, Ханджаре, — буркнув Ведмідь. — І колючий, як шило. Ти б заховав його кудись подалі, поки не вкоротили…

— І радий би, — посміхнувся той. — Так, як відомо, шило в мішку, тобто в роті — не приховаєш…

— Злазь, — махнув рукою безнадійно харциз, розуміючи, що переговорити лицаря йому не вдасться. — Коней досить розсідлати й стриножити, нікуди вони звідси не подінуться. А багаття, — тицьнув перед собою пальцем, — он, біля того дубка, розкладемо. Його багато років тому я сам висадив. Бач, який красень вимахав. Хвала справедливому Перуну — у тому поєдинку я і живим залишився, і порозумнішав... — Ведмідь посміхнувся у вуса. — Хоч це, судячи з мого вигляду, не надто помітно...

— Чуєш, отамане, — смикнув харциза за рукав Владивой. — Запитати тебе що хочу, весь час…

— То питай, — знизуючи плечима, відповів той. — До ранку далеко. І поговорити встигнемо, і виспатися.

— Ти лише не ображайся, якщо не так скажу…

— Та не крутися ти навколо себе, наче гола дівиця посеред куреня… — підбадьорив витязя харциз. — Говори як є, зрозумію…

— Добре… Цікаво мені, чому ви, харцизи, не самого Творця шануєте, а його зброю вітаєте? Якось дивно… Чи просто так вирішили, щоб навіть і вірою від інших мешканців Зеленого Логу відрізнятися?

— Оце вигадав! — гмикнув отаман харцизів. — Було б заради когось старатися. Ніби нам не начхати, що хранителі та вінценосні баби про справжніх воїнів думають? І нічого в цьому дивного немає. Сонячний диск, який з ранку і до заходу сонця доступний усім поглядам, та званий Ярилом, більше підходить дітлахам. Самого Рода — шанованого повитухами, ніхто й ніколи не бачив, отже, він не хоче, щоб його даремно турбували — у потрібну хвилину, на крики породіллі та плач новонародженого сам з'явиться. А Перун — зброя божественна, марно клинок не оголює. І якщо встромляються блискавки в землю, значить не жартівлива битва на небесах іде. Жаль, тільки ми нічим підсобити не можемо. Що б там Гостровид не казав. У небожителів свої біди та радості, у нас свої. Сідай, чого застиг? У ногах правди немає.