Розділ 19

Зовсім інша розмова відбувалася тим часом між матір'ю та середнім сином.

Графиня роду Зелених Вепрів привела хранителя до свого кабінету. Сама сіла за стіл, а Вишемира залишила стояти, як простолюдина, що прийшов у замок випрошувати милостиню.

— Я слухаю, — сказала настільки спокійно, що в кожного, хто добре знав Звениславу, мало охопити непереборне бажання опинитися якнайдалі.

— Що саме, матінко?

— Я хочу знати, чому й куди ти відлучався із замку?

— Матінко, я їздив за однією, дуже потрібною мені книгою, в Оплот до Остромисла, — роблячи найпростіше обличчя, почав пояснювати Вишемир. — А потім вирішив заглянути до Ксандора, в Турін... Чому ні? Коли вже й так був на півдорозі. Що в цьому поганого чи дивного?

— Так раптом? З чого б це?

— Чому ж раптом? — висловив ще більший подив Вишемир. — Я давно планував цю подорож...

— Навіть не намагайся мене обдурити. Не забувай, що я твоя мати та всі ці викрутаси та хитрощі, з дитинства знаю… — попередила графиня. — Ти поспішив повідомити віщуну Біляни, що в нашому замку з'явився чужинець! Так? Ти поспішав попередити Ксандора, побоюючись що передбачення хитромудрого виродка, втратить силу над нашою родиною, ні?

— Мамо! Як ти можеш?! — обурився Вишемир, та так вдало, що Звенислава на мить завагалася. Все ж таки вона не була до кінця переконана в тому, що син готовий зрадити сестру. Але підозра взяла гору.

— Вважаєш себе найрозумнішим? І що? Не вигоріло? Тепер вам обом не по зубах моя дівчинка! Хоч лусніть: вона сьогодні ж заручиться з Ігорем, і начхати я хотіла на будь-які заборони та укази! Листи вони з голубами шлють.

— Ви дасте свою згоду на вінчання Весняни, не лише без дозволу королеви, а й попри її пряму заборону? — Вишемір легко зрозумів про який лист може йтися. Мудрець ніколи й нічого не залишав на волю провидінню, якщо міг взяти на себе його обов'язки.

— Так!

— Але, матінко! Це порушення волі королеви! Я відмовляюся скріпити такий шлюб!

— Вишемире, синку! — графиня насмішкувато глянула на хранителя. — Повтори голосніше: що ти сказав?

— Це пряме порушення королівського наказу! І я не накликатиму на наш будинок гнів Біляни!

— Чи Ксандора?

— Ну, до чого тут віщун, — смикнув плечем охоронець. — Ви можете ставитись до Ксандора, як вам завгодно, але пророцтво від цього не зміниться. Невже ви хочете приректи на загибель весь Зелен-Лог? Ви хочете такої долі для всіх жителів королівства?

— До речі, про долю, — кивнула графиня. Будь ласкавий, нагадай мені: де ти зустрів Ігоря з Весняною?

— Біля Круглого озерця. Вони там ночували...

— Одні?

Вишемир зрозумів, до чого веде мати, але з правдою не розминутися.

— Так.

— Тоді я тебе зовсім не розумію, хранителю... Невже, ти думаєш, що моя сестра Біляна відмовить у шлюбі племінниці, якщо та повінчана Законом Ночі?!

Вишемір розумів, що тут у матері непробивна позиція, але все ще намагався заперечувати:

— Іноді на користь держави...

— І хто це каже? — сплеснула руками Звенислава. — Король? Граф? Барон? Майстер-охоронець? Чи для тебе зовсім нічого не варта честь сестри та всього роду Вепрів?!

— Матінко! Як ви можете?!

— Можу! Йди, хранителю! Готуй шлюбний пергамент. І щоб за годину був у залі! Ти мене зрозумів, Вишемире?! Не примушуй думати, що я вигодувала виродка, недостойного називатися моїм сином!.. Твій Ксандор, Біляна та Остромисл далеко, а я тут — поряд. І якщо мені доведеться вибирати між Весняною та твоєю головою — впевнена, ти знаєш відповідь.

Вишемир, не став чекати повторного наказу і, щоб приховати роздратування, майже вибіг геть.

— Морок і Тінь, — промимрив він собі під ніс у коридорі. — Шкода, що мої розбійнички так схибили... Все було б набагато простіше. А з іншого боку, доля нічого не робить марно! Думаю, я ще зумію засунути в їхню бочку меду свою ложку дьогтю… Не тільки дьогтю… — і, насмішкувато посміхаючись, Вишемир попрямував до своєї кімнати, мимоволі погладжуючи пальцями в кишені саф'янову коробочку.

— Гра продовжується!

* * *

Весняну з ніг до голови укутали в дивовижне мереживне павутиння, зіткане зі срібних і золотих ниток, що символізує здобич, що потрапила в тенета, — і вона сяяла так, що при сонячному світлі дивитися було боляче. А я красувався у яскраво-зеленому камзолі, розшитому срібними візерунками, та чорних рейтузах. У такому одязі я здавався ще масивнішим і відчував себе ряженим або блазнем на ярмарку. На щастя, весілля грають не щодня, а один раз можна й перетерпіти.

Та й інші мешканці замку, з нагоди урочистостей, начепили на себе все найдорожче і найяскравіше, аж в очах мерехтіло. Накриті столи повсюди розставили — і в замковій залі, і у дворі. Навіть денній варті було дозволено по черзі випити пару чарок за здоров'я молодих.

Весняну і мене посадили поряд, за одним столом, але за спиною в нас і ніби між нами стояла графиня.