Розділ 18

Спостерігач мав рацію. І хоча не так буквально, як у бородатому жарті про супер швидкість: повернувшись, я не побачив власну спину, що майнула в кущах… зате Весняна так само затишно сопіла носиком, переглядаючи сни. Але це тільки теорія відносності була прихильною до мене, а ось закон збереження енергії завивав тривожною сиреною, дзвонив у дзвони, гудів клаксонами і вчиняв інші дії, передбачені організмом, на випадок загальної мобілізації. Хтось пропонував півцарства за коня, і я з ним абсолютно солідарний. Як розпорядитись нерухомим майном треба ще думати, а коня можна швидко зжерти!

Арагорн, гад, про все подумав і подбав: загін евакуював, мене з точки зняв, речі залишені біля входу підібрав, а про пайку забув. Хоч би сухар якийсь запліснявілий сунув. Так, ситий голодному не товариш — у нього інші турботи… Як побачив «Сльозу» так мало не затанцював на радощах. Була в мене думка: не віддавати богу трофей, але інтуїція підказала, що це неправильно. У Арагорна їй буде краще. Адже акушери теж спершу забирають у породіллі плід.

Висмоктавши все з фляги насухо, щоб хоч якось заповнити на якийсь час Маріанську западину в животі, я вліз у свій обладунок і мудро вирішив трохи подрімати. Сон — та ж їжа, принаймні голод не так дошкуляє… Але, як відомо: добрими намірами…

Сороки застрекотіли так стурбовано, що розбудили навіть Весняну. А слідом за їхнім ґвалтом, невдовзі й тупіт копит почувся. Дівчина протерла очі, потяглася, обдарувала мене лагідною посмішкою і здивовано витріщилася на групу вершників, що з'явилися на пагорбі з боку Оплоту.

— Вишемир?! А він звідки взявся?.. — промовила з незрозумілим мені роздратуванням, здалеку розпізнавши про характерній худорлявості і росту середнього брата. А потім підхопила одяг і шмигнула в кущі, одягатися.

— Вишемир? — перепитав я. — Звідки й куди б він не їхав, — вчасно наспів. Сподіваюся, додому підкине? Гей! Подорожні!

  — Хто тут?!

За любовними забавами не зчувся, як день пройшов.

— Вишемир! — покликала голосніше братика і Весняна. Неохоче, але розуміючи, що інакше доведеться дибати до замку пішки. І голодними... — Це я!

— Весняна?.. — здивувався той не менше від нашого і направив коня до озерця, орієнтуючись на голос. Його супутники залишились на місці. — Весняно! Що трапилося? Де ти? Я тебе не бачу ... — але вже під'їхав досить близько, щоб мій обладунок перестав ховати мене у вечірніх сутінках. — А й ти тут… — вигукнув з виразним роздратуванням у голосі хранитель, коли усвідомив, хто перед ним. — Ви тут самі? А де всі інші? Остромисл сказав мені, що матінка послала за тобою не менше десятка, — додав поспішно, зіскакуючи з коня. — І де ваші коні?

— На нас напали розбійники, — відповіла Весняна. — І лише завдяки військовому вмінню сотника та його хоробрості, я вціліла. Інші загинули... А коней уночі вовки розірвали. Тож не залишилося ні коней, ні охорони...

— Угу, угу, — від такої звістки хранитель буквально почорнів лицем. — І коли це сталося?

— Вчора, братику. Вчора… — спокійно промовила Весняна. — Ми з Ігорем разом, лише удвох, уже майже другу добу поспіль.

Я вирішив не втручатися у розмову своїх майбутніх родичів. Нехай самі порозуміються. А то влізеш, як слон у посудну лаву, потім запаришся друзки вимітати.

— Отже, я бачу перед собою твого чоловіка та майбутнього графа Зеленця? — іронічно поцікавився у сестри Вишемир. — Що ж, вітаю. Думай про мене, сестричка, що хочеш, але особисто я завжди бажав тобі добра та щастя. Значить, небавом, гуляємо весілля? Ах, так — залишилося випросити дозвіл королеви. Адже без нього шлюб не буде дійсним.

У кожному слові хранителя відчувалося щось недомовлене та вороже. Вишемир був байдужий до мене, оскільки ми ще не стикалися з ним безпосередньо. Але зате я пам'ятав, що саме завдяки його настійній вимозі, був підданий Випробуванню.

— Хранителю, а пожувати в тебе нічого не знайдеться?

— Для тебе сотнику… о, вибачте великодушно, пане віконте…

— Кепкувати не набридло? Графиня захворіла, Любомир поранений, Ставр — Анжеліні допомагає. Ось мені й довелося. Не погнав би ти кудись, у своїх справах — сам по Весняну з'їздив би. І не довелося б нині в потилиці чухати.

— Я так розумію, Ігоре: тобі принесло б задоволення дізнатися, що мене розбійники вкрали? — засміялася віконтеса, даючи зрозуміти, що її слова лише жарт. — Усі ви однакові, лиш би не одружуватися… А перекусити й справді не завадить. Ну, бо, пане мудрець, пригостите сиріток скибкою хліба?

Вишемир подав знак і від групи вершників відокремився ще один. Під'їхавши ближче, він чемним тоном запитав:

— Що накажете, ваша милість?

— У нас залишилося щось із провізії?

— Хліб, сир... Трохи шинки...

— Давай ...

— Агов, Кривице! — заволав той. — Тягни сюди сумку з їжею!

Наблизився ще один вершник, тримаючи наперед себе невелику торбинку. Такий же худий, як і хранитель, але про нього вже не скажеш: «нескладний». І — одноокий. Одноокий! Я відразу згадав слова допитаного розбійника, про те, що їх наймав одноокий. Але виду не подав. Чи мало кривих людей у світі? Тим паче бійців. Робота така… Шкідлива.

— І що нам робити далі? — спитав трохи згодом Вишемир.