Розділ 17

Ура, я не помилився! Дракон був один і дуже сумний. Навіть не дракон, а молоденький такий дракончик. Незважаючи на розміри (напевно, теж ілюзорні) він виявився ще цілковитим дитям. І вогнем фонтанував не від люті, а від радості. І коли я обережно наблизився, то ледве встиг зрозуміти, що він лізе до мене обійматися, а не битися. Вчасно, а то рубанув би з плеча, і в світі стало б однією чарівною істотою менше.

— Старші хлопці пішли, — пояснював він охоче, коли гурт, розібравшись у ситуації, підтягнувся до нас. — А мені сказали: сиди, пильнуй. А чого чи кого — не пояснили… — він засопів скривджено. — А одному знаєш, як тут страшно? Світ ось-ось щезне.

— Так і ти йшов би слідом, чого чекаєш? — Здивувалася магічка.

— Не можна, я ж чесне слово дракона дав, що пильнуватиму прохід, — дуже серйозно пояснив малюк.

— Прикольно, — Тамара, схоже, хотіла додати якусь шпильку, але утрималася. Чого даремно ображати.

— Ось ти й дочекався тих, хто може тебе змінити, — поважно мовив я. — Можеш бути певен: слова дотримав. Ви, як змінюєте один одного?

— Як у війську. Варту здав…

— Варту прийняв, — відповів я машинально, а потім голосно засміявся.

— Точно? — Засумнівався дракончик. — Ти мене не обманюєш? Маленьких недобре дурити.

— Що ти, що ти, хлопче. Я зовсім з іншого приводу сміюся. Пригадав один старий жарт... Для дорослих! — поспішив уточнити, бачачи, як загоряються цікавістю його очі. — Дивись, скільки нас! Де ти більше нових вартових знайдеш?

Той трохи здивовано схилив голову набік, ніби не зовсім розуміючи про що це я, але сперечатися не став. Правильно його виховали батьки, мав хлопчисько повагу до старших.

— Ну, гаразд… Тоді я полетів. А ти, якщо треба буде, підтвердиш, що я не самовільно залишив варту?

— Навіть не сумнівайся.

Дракончик легенько тицьнув мене мордою в груди, від чого я граціозно всівся задом на дорогу, зробив кілька стрімких кроків, змахнув крилами і злетів угору… Зробивши на прощання коло у нас над головами.

— Не квест, а якийсь анекдот навпіл із вікториною: «вгадай мелодію з трьох літер», — пробурчав орк. — Морди супостатам коли битимемо?

І не встиг він договорити, як звідкись зверху на нас посипалися тварюки. Саме тварюки, бо гадки не маю, як ще назвати мавп із клешнями крабів, хвостами скорпіонів та жвалами богомолів. Та й я не юний натураліст, щоб розглядати та класифікувати невідоме. Бити монстрів – це справа інша. А хто кому Рабинович, хай аналітики розуміються.

Взагалі-то справжнім боєм увесь цю гармидер і назвати не можна. Відправивши групу назад на дамбу, я став на перешийку і, невразливий для зброї тварюк, розмірено змахував мечем, викошуючи в хвилі нападників цілі проломи. Намагаючись тільки не перевантажувати руку, і сподіваючись, що нападники закінчаться раніше, ніж я втомлюся. Час від часу у мене з-за спини вилітала стріла чи фаєрбол. А орк упирався мені в спину ручищами, даючи надійну опору, інакше хвиля знесла б мене просто масою.

— Це не напад, — раптом промовила Тамара. — Це втеча… Відступіть трохи назад, пара відвойованих кроків ситуацію не погіршить.

— Як лемінги? — Уточнила Світлана.

— Типу того…

Я слухняно позадкував, тим більше, що сил уже залишалося зовсім трохи. Треба буде, після повернення, серйозно зайнятися фізичною підготовкою. Геть залежався… Та й сумніви, якщо чесно, мене теж охопили. Завжди відчувається, коли агресія спрямована саме на тебе, а коли ти просто потрапив під роздачу. Бо вклинився не в той час і не там.

  Припущення магічки виправдалися. Мавпоподібні створіння проносилися повз нас, лише зрідка вивалюючись із загального потоку. Але для заспокоєння цих відщепенців, з лишком вистачало палиці орка. Приблизно через годину потік мавпо-крабо- і т.д. істот почав вщухати, а там і зовсім зник. Куди ці тварюки тікали, звідки і від чого саме, ми так і не зрозуміли. Проте чергова перешкода, нехай і цілком випадкова, була подолана. Ми могли рухатися далі.

* * *

Загалом, усі попередні розіграші та випадкові пригоди розхолодили нас настільки, що коли попереду виникла якась подоба голема чи троля, що спирався на булаву в зріст і вагу середньої людини, ми навіть кроку не стишили.

— Стій, смертний! — прогудів він як десяток орків разом. — Далі дороги нема.

— А може, посунешся? — із такими типами політеси не проходять. Трохи почують слабину, одразу наїдуть як бульдозер на курку. — Бачиш, люди у справі поспішають. Не до балачок нам.

— Я Страж Межі, смертний, — прогудів той, не змінюючи становища. — І без мого дозволу, ти не пройдеш далі. За зброю не хапайся. Я — невразливий. Але, якщо хочеш переконатися — спробуй, вдар мене. Дозволяю…

— Судячи з тону, він за базар відповідає, — буркнув орк. — Можеш, звичайно, стукнути, але бонуси при цьому втратиш...

— Я вірю тобі, Страж. Але бачиш, яка проблема: я маю пройти — це не обговорюється. І як нам бути?

— Ти певен у своєму бажанні смертний?

— Так.