Розділ 16

 — Ось ми і на місці.

Я закрив рота і розплющив очі. Нормально, перепаду тиску не відчувалося, запаморочення, нудоти та інших непотребств — теж. Ми стояли на рівній, кам'янистій дорозі, що виникла швидше внаслідок переміщення людей, тварин і вантажів, ніж завдяки усвідомленій праці. І лише твердий ґрунт дозволяв їй залишатися в пристойному стані і в первозданному вигляді без належного догляду. Ззаду дорога різко обривалася буквально за півтора десятка кроків, ніби пірнаючи в ущелину, і зазирнувши туди на мить, мені здався у прірві відблиск сяючих зірок. Попереду — ґрунтовка ліниво повзла, плавно забираючи вгору, до погано помітного через пристойну відстань і густий туман, підніжжя гори.

— Тобі туди… — вказав напрям Арагорн.

— А точніше? Чи прямуй по доріжці і, не доходячи, упрешся?

— Не хвилюйся, не заблукаєш. Тут немає ні розвилок, ні місця для маневру. Власне дорога, якою ти її бачиш, це лише єдиний більш-менш стабільний просторово-часовий континуум. А тому шукати обхідні шляхи не раджу, можна як повернутися, так і не повернутися…

— Ніколи не приміряв на себе роль трамвая.

— Впевнений? — хмикнув Арагорн. — А пам'ятаєш тоді на мінному полі?

— Не смій… — тихо сатаніючи прошипів я. — Ніколи не смій, нагадувати мені про…

— Гаразд, гаразд, — примирливо-захисним жестом Арагорн виставив уперед відкриті долоні. — Вибач, брякнув не подумавши. Надалі, остережуся… Мир?

— Мир, — мене відпустило так само миттєво, як і накотило. І немає моєї провини у тій трагедії, і забути не можу. Тому, що пояснювати нікому, і прощення попросити нема в кого. — Працюємо.

— От і славно… — Арагорн невпевнено переминався, явно відчуваючи незручність. — А хочеш, Ігоре, я зітру з твоєї пам'яті зайві спогади… Це не складно.

— Ні. Тобі, безсмертний боже, це, напевно, важко зрозуміти, але поки я живий і пам'ятаю, мої хлопці, начебто, теж зовсім не пішли назавжди.

— Загалом безсмертя не існує. Все в цьому світі звичайно і примітивно, просто деякі речі бувають дуже довгими. Причому, зауваж, далеко не завжди приємними. Уяви собі на секунду безконечний зубний біль і не заздри. О, а ось і решта членів команди наспіли. Ну, ви знайомтесь, а мені час. І так затримався, а моя присутність тут впливає на стабільність… Може, потім саме цих кількох секунд вам і не вистачить. Успіхів…

Не встиг я навіть кивнути, як відгомін повітряної хвилі злегка мазнув мене по обличчю, і я залишився зовсім один.

— От же горе-командир, — пробурчав я несхвально. — Завдання поставив, а про сигнал і час зворотної дебаркації жодного слова.

— Тобі хоч завдання поставили, — важким басом прогудів хтось поруч, але зовсім невидимий.

— Гей, а ти хто? — я озирнувся, але результат залишався незмінним: у межах прямої видимості живих істот не спостерігалося.

— А ти кого питаєш? — трохи глузливий, дзвінкий дівочий голосок, відповів раніше за бас.

— Тролів, гоблінів, ельфів, гномів та інших, скільки б вас там не ховалося… — відповів я трохи спантеличено, але, як і раніше, спокійно. Сонечко-детектор не здіймало тривоги.

— Зрозуміло, — дівочий голос знову встиг раніше. — Типу: гей ви троє, обидва до мене?

Ось тільки якщо раніше за голоском вимальовувалося виховане дівчисько, то ці обертони вже безумовно належали поважній світській левиці.

— Ясно, — зітхнув приречено. — Гаразд, поясню для тих, хто в танку. Ілюзорність тутешнього світу впливає на мене таким чином, що я вас чую, але не бачу, тому ні за головами, ні за якими іншими ознаками не можу порахувати. Самі визначтеся: скільки вас?

— Один я, — відповів бас.

— Троє, — одночасно з ним промовила жінка.

— Взагалі-то, я тільки двох бачу, — трохи помовчавши, промовило дівчисько.

— Ще краще. А тепер, будь ласка, у тому порядку: кого саме ви бачите?

Бас мовчав, пауза затягувалася.

— Гей, мужик! Ти чого завис? — поцікавилася левиця. — Народ на коментарі чекає.

— А що казати? Я ж нікого, крім лицаря, не бачу, — резонно зауважив той.

— Логічно, — похвалила жінка. — Справжній чоловік. Скупий у словах і щедрий у подарунках. От якби тільки ікла трохи вкоротити… Чи це такий рекламний трюк: у великого чоловіка і… ікла великі? Тоді не треба вкорочувати, нехай залишається все як є. Тільки ти краще до мене повернися, а то дівчисько, незвичне до такого видовища, може і в непритомність брякнутися.

— Хвалилася ганчірка, що об неї часто ноги витирали… Ой! — Вигукнула та, одночасно з звучним ляпасом. — Битися навіщо?

— А не хами дорослим, шмаркачко. Тим паче тим, яких не бачиш… — повчально промовила левиця. — Наступного разу не по дупі лясну, а в твоє гарненьке личко заїду. Дохідливо?

— Стоп, жінко, — я поспішив перейняти кермо, відчуваючи, що та починає звично верховодити і ще трохи спробує і мене самого осідлати. — Твій день Восьме березня. Як я вже зрозумів, ніхто з вас не знає: навіщо він тут?

— Попросили хорошій людині допомогти, — сказав троль.