Розділ 14

Пережите якось одразу зблизило нас. Схоже, я вже не так жахав мініатюрну дівчину своїми габаритами, та й самому часом здавалося, що знайомий з Весняною, якщо не з самого дитинства, то вже кілька років напевно. Я розмірено крокував дорогою, прів під спекотним сонцем і час від часу скоса поглядав на неї, милуючись стрункою фігуркою.

Залишивши мені нести меч і шолом, Весняна взяла собі торбу із самострілом.

Після битви з вовками стало зрозуміло, що далі біля дуба більше нема чого. Гладила або дістався сіроманцям на вечерю, як і наші коні, або якимось чином примудрився розминутися з нами, але дізнатися про це, тільки діставшись до Зеленця. Зрозуміло, що із замку раніше чи пізніше надішлють загін на наш пошук, але сидіти на місці, очікуючи на неї, можливо й кілька днів, задоволення невелике. Краще рухатись назустріч. Тоді, навіть у найгіршому випадку, ми зустрінемо її ближче до будинку.

— Послухай, — спитав я години через три-чотири нашої суміші з марш-кидка та моціону. — Коли ми їхали до Оплоту, я здається десь тут, бачив озерце... Праворуч. Але у пішохода інший кут зору, і я не можу згадати: де саме.

Весняна кивнула.

— Вже близько, Ігоре. Як он на той пагорб піднімемося, так і побачимо його. Ще версти півтори. А що?

— Скупатися б.

— Не завадить, — легко погодилася дівчина. — Могли б і пробігтися, але тобі в обладунку важко буде.

— А ми спробуємо, — і я підтюпцем кинувся долати дорогу.

Жартома поспішаючи наввипередки, ми й не помітили, як вимахнули на пагорб і, правіше, на лісовому узліссі я нарешті побачив омріяне озерце.

— Вода! — вигукнув радісно і помчав униз ще швидше, ледве погасивши інерцію тільки на піщаному бережку.

Озерце було невелике, кроків тридцять на сорок, протилежним берегом врізаючись у ліс. І дерева там так низько нависали над водою, наче ось-ось збиралися впасти. З двох інших, довших сторін, його оточувала вузька смуга прибережних трав. І тільки від дороги утворився невеликий пляж, усипаний дрібним, наче просіяним піском.

— Краса!

Весняна поклала на пісок арбалетну сумку і, вставши майже біля самої кромки, почала неквапливо роздягатися. Скинула курточку, шаровари, коротеньку, до половини стегон, сорочку, потім розпустила волосся і повністю оголена, обережно ступаючи по березі босими ступнями, рушила до води.

Я остовпів.

Коли вода досягла половини стегон, дівчина обернулася.

— А ти чого завмер, Ігоре? Так поспішав, а тепер чогось чекаєш?.. — і сама ж собі пояснила. — Ой, як я дурна! Тобі ж самому важко обладунок зняти. Стривай, зараз допоможу…

Сказати, що віконтеса була чудово складена, майже як, описуючи сонце, відзначити: що воно яскраве. Весняна дихала красою! Її тіло просилося в обійми, а пишне, роздмухуване вітерцем, волосся манило до себе, як квітка троянди приваблює метелика або джмеля. Її очі сяяли так яскраво, що задивившись у них, я якось майже не помітив інших, зовсім нічим не прикритих, принад.

А дівчина спокійно обійшла навколо мене і почала вміло розпускати вузли ременів, що тримають броню.

Вона поводилася зовсім не так, як можна було очікувати від юної панянки. Не відчуваючи жодної ніяковості від того, що стоїть поруч зі мною повністю оголена. Але, з іншого боку: а що мені відомо про правила пристойності місцевих шляхтянок? Це ж тільки завдяки поетам, що зациклилися на пошуках ангелів і неземної любові, герої, звільнивши полонянку з ув'язнення, не знали, що з нею далі робити. Хоча… вірити літераторам…

— Тепер можна й у воду, — сказала дівчина, коли на мені залишилися лише короткі спідні штани, і рушила вперед, злегка похитуючи стегнами.

Але я вже трохи схаменувся і зібрав думки, так би мовити: в кулак.

— Ти йди, а я ще озирнуся. Наставники вчили мене: перш ніж залазити кудись — подивися, як вибиратимешся.

— Що ти маєш на увазі? — не зрозуміла дівчина.

— А те, що поки ми насолоджуватимемося купеллю, з лісу може будь-що вискочити... Ті ж вовки, наприклад.

  — Про це я не подумала, — Весняна розвернулася від озера, схоже, маючи замір ще трохи походити по березі.

— Ні, ні, я сам. Не чекай на мене. Купайся, — замахав я на неї руками, швидко відводячи очі. — На тому боці, бачиш, гілки граба нависають прямо над водою, та й саме дерево стоїть впритул до озера. Я закину на нього наші пожитки. І якщо щось трапиться, непередбачуване, ми зможемо вилізти на нього просто з води.

— Який ти в мене дбайливий та завбачливий.

У голосі дівчини була така безпосередня щирість, що я наважився спитати:

— Весняно, ти вибач за прямоту, але я погано знайомий з вашими звичаями, та й свої — маю зізнатися, погано пам'ятаю. Ми тут одні... А ти ходиш зовсім гола. Я ж не кам'яний. Можу й не стриматись. Не боїшся? — зрештою я так перейнявся ситуацією, що примудрився почервоніти.

Весняна оторопіло закліпала довгими віями і розгублено промовила.

— Навіщо ж приховувати те, що й так тобі належить?

— Мені? — я не придумав нічого розумнішого, ніж перепитати з найдурнішим виразом на обличчі. — Про що ти?