Розділ 13

Довге і вузьке лезо меча з тихим шелестом, схожим на незадоволене зміїне шипіння, легко увійшло в піхви, і місячні відблиски, що ще мить тому невтомно бігали по фамільному клинку, тихо згасли. Владивой зістрибнув на землю з невисокого плоского валуна, за минулу добу витоптаного вздовж і впоперек його чоботями, і втомлено опустився на остиглу поверхню каменю. Неспішно дістав із переметної суми баклагу з сильно розбавленим вином і так само поволі став пити дуже дрібними ковтками. Потім вклав у рота шматок, попередньо нарізаного в'яленого м'яса і почав ретельно пережовувати.

Всі його рухи були такими плавними та повільними, ніби воїн знаходився по шию в озері і постійно долав опір води. Насправді Владивой з останніх сил боровся з неймовірною втомою, що все сильніше сковувала його натруджені м'язи, паралізуючи волю і роблячи голову порожньою, як цвинтар опівночі.

Лицар дивився на заздалегідь розстелену майже біля самих ніг товсту попону і розумів, що не зможе зробити цього останнього зусилля, а зараз засне прямо ось так — сидячи, і вже потім, якщо пощастить, не прокидаючись, звалиться на похідне ложе.

Сьогодні він протримався значно довше, але до необхідних Випробуванням двох діб все ж таки було ще дуже-дуже далеко. Лінькуватість і надмірне споживання міцних напоїв, що мали місце в житті Владивоя, особливо кілька останніх місяців його баронства, тепер відгукувалися болем і ломотою у всьому тілі. Погрожуючи в самий невідповідний момент сутички скрутити м'язи нещадною судомою і зробити воїна безпорадним і беззахисним перед ворожим мечем.

А це стане не лише поразкою, а й смертю.

Прийнявши остаточне рішення, Владивой почав посилено повертати собі колишню витривалість, але безтурботно витрачений час вимагав стократ оплатити кожну поблажку та поступку зроблену собі в минулому. Причому платити цілими квартами! На щастя, поки що не крові, а лише поту. Але такого солоного, що й ворогові не побажав би. І пекучим, ні на мить не вщухаючим болем у перенапружених м'язах.

Два тижні тому Ханджар, як він тепер навіть подумки став себе називати і вимагав такого ж звернення від дівчат, узяв двох в'ючних коней і вирушив до Гостровида, ніби задля того, щоб поповнити припаси. Тих харчів, що харцизький отаман Ведмідь залишив колишньому барону і новоспеченому хуторянину, з урахуванням чотирьох дівчат, які не скаржилися на апетит, вистачило ненадовго. Навіть незважаючи на вдале полювання. Тому, як одним м'ясом ситий не будеш, а зерно та мука закінчувалися. От і вирішив Ханджар при нагоді обміняти у провидця все, що вдасться в дорозі підстрелити, на хліб. Хоча насправді мета поїздки була зовсім іншою.

Настав час досконало, вже не в сліпій гарячості, а при тверезому розумі, дізнатися все про Випробування та інші подробиці, пов'язані з пророцтвом. Тому що колишній барон був твердо переконаний: якщо й вплутуватися в якусь авантюру, передусім треба досконально дізнатися про обставини майбутньої справи. Все, що тільки можливо. Щоб мати шанс належним чином підготуватися до підступів і несподіванок, і якнайменше залишити на волю випадку.

Наприклад: знаючи, що доведеться перепливати річку, воїн не одягатиме важких латів і братиме в руку запалений факел. А навпаки — позбудеться зайвого тягарю і ще раз змастить тятиву лука. Ну, і таке інше…

Алі Джагар ібн Гостровид чекав на гостя, як і минулого разу сидячи на лавці перед хатою. Чи то це було його улюблене проведення часу, чи то сліпий провидець, таким чином, давав зрозуміти, що дізнався про візит заздалегідь і вийшов гостю назустріч.

— Доброго здоров'я, хазяїне, — привітав Владивой пустельника.

— І я тобі радий, Ханджаре, — кивнув сивою головою Гостровид. — Бачу, наважився ти… Добре. Ну, та я й не сумнівався у цьому. Проходь до хати… Чи біля озерця посидимо?

— Краще біля озерця, — трохи задумавшись, вибрав лицар і пояснив. — Відвик я за цей час від стін...

— Це тільки влітку, — посміхнувся Гостровид. — Подивимося, що ти скажеш за негоди чи в період зимової холоднечі… Оленко, прийми від гостя подарунки, а як закінчиш розбирати сумки, піднеси нам медку. Ми біля озерця посидимо. Поки вечеря наспіє… Дякую, за дичину, Ханджаре. А то льодовик уже майже спорожнів. Нам з Оленкою не багато треба. Але гості до мене не завжди зі своїми харчами прибувають. Іноді приповзають, у чому тільки душа тримається. А я кожного вітаю. Інакше дуже скоро настане день, коли замість людини до мене мертвяки повалять. Тебе ще не турбували?

— Не зустрічав, поки...

— Угу. Зустрінеш, за це будь певен. Ви, напевно, чагарник у байраку випалювали, а їм запах диму нюх відбиває. Але скоро почують людину... Так, як назад збиратимешся, не соромся, нагадай, щоб я тобі замість дичини мішок пшениці та куль муки дав. За три сайгачі туші, десяток дрохв і пару зайців сам раз буде. Згоден?

Воїн лише головою покрутив.

А старець усміхнувся, як дитина мала, задоволений тим, що зумів укотре здивувати гостя.

— Що ж ви так всі дивуєтесь? Я ж тільки зір втратив, але не сліпий… Ви так звикли покладатися на очі, що про інші відчуття зовсім забуваєте. Хоча самі ними користуєтеся, не замислюючись. Наприклад, ти міг би боротися у повній темряві?

— Звичайно, — знизав плечима Владивой. — Ворог човгає ногами, дзвенить бронею чи шарудить одягом, дихає, смердить потім, випромінює страх чи ненависть… Усього й не перерахувати.