Розділ 12

Сонце вже поглядало на захід, а десятника все не було. Схоже довелося довше повозитися, ніж гадалося. Усю решту дня віконтеса їхала трохи попереду, уникаючи розмов. Можливо, так вимагав звичай, а може молода дівчина просто розгубилася, несподівано залишившись наодинці з незнайомим чоловіком. Плюс, до того ж, шок від пережитого. Але, як би там не було, настав час і про привал подумати. Не трястися ж у сідлі до самого Зеленця. Майже три доби практично не злажу з коня... А сідло не таке комфортне, як сидіння авто. Та й живіт уже не просто бурчав, а мало що кулаком не стукав зсередини в лати, намагаючись нагадати своєму недбайливому господареві, що обідній час давно минув.

Я трохи послав коня і, порівнявшись з дівчиною, спитав з усією ввічливістю.

— Може, придивимося місце для ночівлі, панночко віконтесо? Поки хоч щось ще видно?

— Так, мабуть, пора… — пробурмотіла вона якось мляво, зосереджено стежачи за вухами коня. На мить подивилася на мене і знову втупилася холку кобили. — Робіть, як знаєте…

«От старий дурень! — вилаяв я себе в серцях. — Це ж тобі, душогубу зі стажем, все байдуже. Пара зайвих трупів у загальному послужному списку… А ця дитина, напевно, вперше в житті людину вбила! Згадай, як самого плющило! Раз п'ять блювати відбігав ... »

Я спішно відчепив від пояса похідну баклагу, дбайливо наповнену Любомиром, як він сказав: «для скорочення шляху», і простягнув віконтесі.

— Зробіть ковток, панночко...

Весняна машинально взяла флягу і так само машинально зробила великий ковток. Випила, як воду. Дівчина не тільки не відчувала смаку і міцності напою, але навіть не розуміла до ладу своїх дій.

— Ще ковток, — вкрадливо попросив я.

І цього разу Весняна приклалася до баклаги без роздумів. Але повертаючи її мені, вже провела задумливим поглядом.

— І третій ковток. Для рівноваги ... — не прийняв я посудину.

Віконтеса спочатку принюхалася, а потім обережно ковтнула і мало не поперхнулася.

— Хлібне вино?! — обурено пирхнула дівчина, приходячи до тями. — Мені? Ось ще надумав! Де це бачено, сотнику, щоб благородна панночка, оковиту пила? Дай води…

— На жаль, панночко віконтесо, — повинився я, уважно спостерігаючи за її поведінкою. Здається, відпускає. Тепер би заплакати... і порядок. — В'ючних коней, з водою та іншими запасами десятник повинен привести. А його все нема.

— Ну, так почекати треба. Звертай із дороги. Он там, прогалинка, на ній струмок має бути. Чому я сама про все повинна дбати? Ти сотник чи… — Весняна шмигнула носом, закрила обличчя руками, і останні слова дівчини потонули в сльозах, що хлинули з очей нестримним потоком.

«Слава богу, встиг ...», — полегшено зітхнув. Адже могло й перегоріти дівчисько. На жаль, у бою, не за всіма салагами встежиш, та й після, не завжди знаходиться у командирів та досвідчених товаришів для них час та потрібні слова. От і тліє душа, а в мирне життя повертаються хлопці з порожніми очима садистів та вбивць.

Я зістрибнув з коня, дбайливо зняв з сідла невтішно ридаючу дівчину і акуратно відніс до струмка. Опустив поруч із дзюркотливою водою, а сам повернувся за кіньми. Вичекав кілька хвилин, а коли повернувся, вмита і посвіжіла Весняна вже збирала хмиз.

Розсідлавши коней, пустив пастись, а сам став допомагати у заготівлі палива. Одночасно намагаючись збагнути: чим розпалити багаття. Адже ні сірників, ні тим більше запальнички в мене не було. Якось ще не доводилося виїжджати на природу з ночівлею одному, от і не обзавівся ні відповідним досвідом, ні спорядженням.

Проблема вирішилася сама. Поки я мучився думками, віконтеса зняла з пояса невеликий гаманець, дістала з нього дрібку якогось порошку і кинула на гірку акуратно складеного хмизу. Начебто посолила. І ця, невідома мені субстанція, зіткнувшись з гілками, спершу зашаріла, а потім і задиміла. Ще мить, і по хмизу затанцювали яскраві язички полум'я. Спершу ледь помітні, прозоро-сині... але з кожною хвилиною їх ставало все більше, вони об'єднувалися, — і ось вогонь уже загудів, затріщав і в обличчя дмухнуло жарким полум'ям справжнє багаття.

— Хоч і голодно, зате не холодно… — глибокодумно промовив я народну мудрість, що спала на гадку.

— Яка глибока та цікава думка, — несподівано хихикнула Весняна. — Сотнику, ви просто менестрель. У риму говорите… Може й мадригал якийсь прочитаєте?

«Нічого собі, братики! Схоже, віконтеса п'яна, як… ну скажемо: підмайстер шевця…», — дійшло до мене.

А чого я дивуюсь? Сам же й напоїв наївну дівчину. Хоч і в лікувально-профілактичних цілях, але все ж таки. Скористався довірливістю... Тутешньому самогону до міцності горілки градусів вісім не вистачає, але на голодний шлунок, з горла і без закуски... Віконтесі вистачило.

«Гм… Може, справді, вірш почитати. Глядиш, заколишу і засне без зайвих клопотів. А то, хто знає, на які подвиги її з п’яних очей потягне.

— Хочете поєзії? — підсів я ближче до вогнища. — Це можна… Слухайте…

Мені ти приснилась давно,

ввійшла ти у думи мої.

Я море люблю, бо воно

нагадує очі твої.

Розкрив я до сонця вікно