Розділ 11

Змінивши учнівський балахон на легку курточку і звужені шаровари із зеленого панбархату, дівчина здавалася ще стрункішою, особливо поруч із одягненим у важкий обладунок лицарем. В кожному разі, поки ми з віконтесою йшли до осідланих коней, усі до єдиного вікна перших поверхів наполегливо відбивали мені якусь чорну та бочкоподібну почвару, що грізно крокувала поруч із граціозною зеленню. А ще цей разючий контраст підкреслювали жах і захоплення, що відображалися на обличчях студіозусів усіх курсів, які висипали на подвір'я проводжати улюбленицю Академії. Вони явно вперше побачили на власні очі ілюстрацію до казки «Красуня і чудовисько». Знав би, що наш вихід справить такий ефект, я б і шолом не полінувався одягнути. А щоб знали…

Коротше, картина маслом «Викрадення Європи». Порівняння з биком для мене не надто втішне, але нічого — він, окрім усього іншого, ще й Бог. Щоправда, Європа там без обмундирування, якщо пам'ять не зраджує? Я б теж не відмовився віконтесу голенькою побачити. М-да, мріяти не шкідливо.

А Весняна тим часом легко злетіла в сідло і, не чекаючи команди, пришпорила кобилицю. Шляхетна тварина від такого посилу взяла з місця в кар'єр. Дзвінко простукали підкови брукованим двориком, і вершниця винеслася за ворота.

— Слідом! — Наказав я. — Гладила, охороняти віконтесу!

Десятник повторив наказ і на чолі загону помчав слідом за навіженим дівчиськом.

— Гляньте, які ми швидкі, — буркнув я несхвально.

— Застоялася кобилка! — додав хтось ззаду.

Я озирнувся і побачив усміхнене обличчя наставника Вавули.

— Кобилиця, говорю, шляхетна, до простору звикла. До стійла не привчена, от і понесла. Нічого, розімнеться, втомиться і охолоне. Але, норовиста, факт. Ох, і намається з нею... вершник.

— Вам видніше, пане наставнику… — відповів я з такою ж світською усмішкою. — Відразу видно, розумієтеся на характері… божих створінь. І дозвольте відкланятися. Наздоганяти треба… кобилку.

— Одну хвилинку, пане сотнику. Ось, візьміть, — хранитель протягнув мені невеликий підсумок. — Майстер Охоронець наказав передати.

— А що там?

— Самостріл.

— Такий маленький? — здивувався я, пригадуючи колись бачені в музеї бойові арбалети.

— Ця зброя зроблена ще в ті роки, коли не заборонялося користуватися магією. Але, ви маєте рацію, наскільки я пам'ятаю, створювався він для полювання. Десять пострілів і все… Може, Майстер, вирішив подарувати вам його як сувенір? Я не знаю…

— Дякую. Передайте Його Мудрості мою щиру подяку. Якщо при нагоді виберуся на полювання, неодмінно скористаюся.

Відомо давно, зворотний шлях завжди коротший. Особливо якщо сам нікуди не поспішаєш. Ось він таким собі звивистим серпом ліг довгим схилом, добре видимий аж до самого підніжжя, де трохи попетлявши між деревами, виходить на дорогу, що веде до королівського тракту. З висоти і сам тракт, мабуть, можна було б розгледіти, якби не густі крони столітніх велетнів, що здіймаються на кілька десятків метрів і закривають огляд.

Я не поспішав... Навряд чи віконтеса мала намір гнати галопом до самого Зеленця, та й не змогла б, а отже, як тонко помітив наставник: кобилка розімнеться і заспокоїться. Та й охорона поряд. Десять ратників, при тутешньому безлюдді, що рота спецназу в моєму світі...

О-хо-хо… Де він, цей мій світ? Вже майже не віриться в його реальність.

Пам'ятається, чув десь схожу філософську загадку. Хто реальніший: мудрець, який бачить себе уві сні метеликом, чи метелик, якому сниться, що він мудрець? Загалом якось так. Але навіть якщо реальний лише мудрець, я щиро вдячний йому за такий цікавий сон. Нудьгувати не доводиться… А головне — порівняно з темпами третього тисячоліття, всі події відбуваються з такою плавною неквапливістю, що встигаєш і мечем помахати і на красу природи помилуватися. Саме та фішка, яка завжди приваблювала мене в світах «меча та магії», на відміну від божевільного драйву різноманітних «стрілялок».

Власне, а чому дивуватися? Темп життя задається швидкістю пересування та мобільністю засобів зв'язку. Це коли час підльоту балістичної ракети лежить у межах двадцяти хвилин, доводиться поспішати: якщо жити хочеш, і за ці хвилини встигнути рядами та колонами залишити зону ураження, а тут? З моменту виявлення ймовірного супротивника, до прибуття основних сил — доба пройде, а то й кілька. Куди поспішати?

Ну, поспішати, не поспішати, а наздогнати віконтесу варто. Це все-таки я перебуваю на службі у Вепрів, а не вони в мене. Як там ще складеться з героїчним порятунком світу, поки не ясно, зате нинішній шматок хліба з маслом мені дають за звання сотника, а не за майбутні заслуги.

Загалом, чи відчув щось, чи підсвідомо помітив якусь нестиковку у загальному пейзажі, але звичка довіряти інстинкту, у кількох неприємних випадках мене рятувала. Не став нехтувати нею і цього разу, а послав коня легкою риссю навздогін. І майже не здивувався, коли почув гучний розбійницький посвист, а слідом за ним — вовче виття.

Ось і накаркав! Навряд чи люди навчилися полювати разом з вовками, або вовки свистіти, але використовувати виття звіра, щоб злякати коней і внести замішання в ряди кавалерії, хитрощі стародавні, як світ. Як усі світи…

* * *