Розділ 10

Сонце в степу піднімається набагато раніше, ніж зорі встигають сховатися від його променів у темні води океану. І якщо стати спиною до сходу сонця, можна якийсь час спостерігати, як сріблясті цвяшки, якими прибита до кришталевого шатра небес нічна бахрома, зникають, розчиняються в яскравих променях ранкового світила.

Пробираючись майже навпомацки, по слизькій від нічної роси стежці, Владивой ніби виринав з темряви назустріч світлу. А степ, що розкинувся навкруги, вже чекав його, кликав, манив у свої обійми, обіцяючи замість втраченого спокою, не тільки звершення всіх надій і бажань, а й Волю! Ту безмежну свободу, — справжньої ціни якої вчорашній барон ще не міг збагнути, але вже встиг скуштувати і відчути її насолоду. Як за запахом і вологи на губах, втомлений мандрівник відчуває близькість, ще невидимої за високими дюнами та барханами, тінистої оази.

«Як легко прийняти найпростіше явище за знак долі, — хмикнув про себе лицар. — Чому ми так боїмося самі відповідати за власні рішення та вчинки? Навіщо постійно оглядаємось за спину, намагаючись побачити там мудрого і досвідченого наставника, на якого легко і зручно зіпхнути промахи та можливі невдачі. Мовляв, це все Він порадив, з нього й питайте. А я б нізащо так не вчинив. Прекрасно розуміючи при цьому, що життя не тренувальний плац, що багато чого, з одного разу скоєного, вже не виправити! І заварену кашу, самому ж і сьорбати. І, замість того, щоб добре подумати, зважити «за» і «проти» люди виглядають всілякі знаки, дошукуючись сприятливих днів чи іншої нагоди. Начебто Творцю більше нема чим зайнятися, а лиш вести за руку кожного, хто сумнівається у власних силах»

Подібні монологи – а в тих випадках, коли внутрішній голос був не згоден з господарем – і діалоги стали звичними для Владивоя, майже з першого дня, коли, випромінюючий дружелюбність, харцизький десятник Ведмідь залишив його і чотирьох полонянок у цьому байраку.

Все-таки життя пустельника, незважаючи на цілу низку вагомих достоїнств і спокус, більш привабливе для людини, що зробила крок за шостий, а ще краще — за сьомий десяток років, ніж для воїна, який перебуває в повному розквіті сил. І хоч немає у світі чоловіка, який хоч одного разу не мріяв би про усамітнення десь на краєчку світу, подалі від усіх, краще з власним гаремом, то Владивой розглядав це лише як відпочинок, винагороду, а не спосіб життя.

  Дівчата, котрим Ведмідь дуже коротко і ємно пояснив, від якої долі Владивой їх рятує, давши згоду притулити у себе на хуторі, з першого ж дня стали ставитися до нього як до чоловіка чи старшого брата. Залежно від віку та розуміння життя. Ні про яку непокірність чи непослух і мови бути не могло. Достатньо було Владивою висловити будь-яке побажання, як одна із сестричок тут же кидалася його виконувати. Тим більше що нічого зайвого він і не просив. Особливо спочатку, поки вони всі разом облаштовували собі житло.

Загалом, що одразу сподобалося — байрак Вернигори був дивним по красі куточком природи, що ні в чому не поступався місцем, де коротав роки сам Гостровид. Але навіть у, щойно побудованій хаті, знайдеться стільки роботи, що голова кругом іде, а тут — зовсім дикий яр. Тому всі працювали не покладаючи рук.

Насамперед, у сухому і відносно голому місці, побудували місткий курінь. Ночі в степу не те щоб холодні, але роса часом випадає така рясна, що до ранку сухої нитки на тілі не залишається ... А це означає, що можна застудитися і підхопити лихоманку.

Потім, щоб позбутися всіляких небажаних і особливо повзаючих сусідів — кілька днів проріджували і випалювали сухий чагарник, яким поріс південний схил. Одночасно обрубували та складали окремо товсті гілки та пагони, запасаючи паливо для багаття. Щоправда, цією виснажливою та найнуднішою роботою, під керівництвом старшої із сестер — Рути, займалися лише бранці, а Владивой майже весь час проводив за полюванням. Оскільки, хоч зайці й траплялися в розставлені сильця із завидною регулярністю, — насититися двома-трьома тушками вуханів, котрі ще не ввійшли в тіло, п'ятьом людям було важкувато. Та й ті ж сильці, колишньому барону доводилося ставити все далі й далі від байраку, — бо запах гару, що доносився з нього, швидко розлякав в окрузі всіх тварин. І якщо Владивой не хотів задовольнятися парочкою дроф, а неодмінно хотів убити хоча б сайгака, то змушений був від'їжджати від хутору принаймні на кілька верст.

Ось у таких подорожах, залишаючись на самоті, лицар і навчився вести довгі розмови з самим собою. Розуміючи, що час, відпущений йому Гостровидом і харцизами для ухвалення остаточного рішення, неухильно закінчується. А рішення все ще не було. Проте сумнівів з'явилося — хоч греблю гати.

Висиджуючи в засідці дичину, гасаючи по степу наввипередки з вітром, жадібно вдихаючи аромати перестійних трав, Владивой відчував, що саме такого життя хотів завжди. Він уже починав розуміти степовиків, які вибрали цю безмежність замість тісних міських стін. Що тільки тут воїн може в повну міру виказати власну хвацькість і насититися відчуттям небезпеки, що так нуртує кров. Вставши ногами в сідло і оглядаючи нескінченні далі, що анітрохи не стали від цього ближче, — лицар згадував слова самітника, і бажання очолити єдину силу, що існує на цих просторах, ставало фактично непереборним. Тоді він зривав коня дибки і, вигукуючи щось захоплене і безглузде, мчав поперед себе, не вибираючи ні дороги, ні мети.

Але варто було Владивою повернутися задоволеним і втомленим з вдалого полювання на хутір, що поступово набирав вигляду людського житла, побачити усмішки на привітних дівочих обличчях, радість, що дочекалися повернення свого, нехай нав'язаного силою, але доброго і дбайливого чоловіка, як рішучість спадала.