Розділ 8

Обладунок, що валявся на підлозі кімнати, вражав. Мені вистачило одного погляду, щоб відчути його міць та красу. Штучна робота справжнього майстра, а не заводське штампування, з якого робітники полінувалися навіть задирки напилком зняти. Одне гравіювання на зерцалі чого варте. Любо дорого подивитись. Могутній лицар, звісившись із сідла, рубає Змія величезним мечем. Хоча, якщо придивитися уважніше: не дуже й рубає... Швидше Змій, вчепившись зубами в зброю, стягує витязя з сідла. Ще й хвіст примудрився просунути під животом коня і підштовхує супротивника в спину. Чи все-таки лицар сам навалився на руків’я всім тілом, щоб посилити удар? М-да, здорово ...

— Я хотів би приміряти, це можна? — звернувся я до хранителя, що шанобливо завмер поруч.

— Ви вільні робити все, що заманеться, пане сотнику... — вичерпно відповів той. — Розпорядження Майстра не обговорюються. Самі впораєтеся чи покликати послушників?

— Подивимося…

Загалом, з усього середньовічного обмундирування я поки що нічого крім кольчуги не надягав, але ці лати ніби самі поспішали допомогти мені вдягнутися. І десяти хвилин не минуло, як я виявився закутим у залізо з п'ят до шиї. При цьому зовсім не відчуваючи жодної незграбності в рухах. Мов не панцир на мені, а курточка з болонії. Ось тільки шолом, стилізований у вигляді голови дракона, надягати мені не хотілося ... Аж надто паскудна у тварюки була усмішка: викликала неприємні асоціації.

Я пройшовся по сховищу, пострибав трохи, вкотре дивуючись тому, що обладунок сидить як влитий і не дозволяє собі ніяких сторонніх звуків. Мій колишній одяг лежав поруч, на лаві скромною купкою. Особливо жалісно виглядала отаманська шабля. Я взяв її до рук і одразу відчув дискомфорт… Ні, не те. Зовсім не те… Нерозумно на важкий танк ставити озброєння з легкого броньовика. До таких латів потрібно щось солідніше.

— А меча до них нема? — озирнувся я на охоронця.

— Є. Ми його окремо тримаємо. Зараз велю принести…

Не знаю, який він і кому подав сигнал, але буквально за хвилину покректуючи від зусилля, до кімнати увійшли двоє послушників, затягуючи величезний двуручник. Розміром у зріст середньої людини і добру п'ядь завширшки.

«Нічого собі, це ж які м'язи треба мати, щоб такою рейкою розмахувати?» — подумав я розгублено, поклавши руку на ефес.

Але, тільки-но латна рукавиця торкнулася рукояті меча, як величезний онікс, вроблений в оголів'я, ожив. Білі смуги стали помітно яскравішими, свіжішими, а чорні, навпаки: помутніли, набуваючи сірого відтінку. Від подиву, я мало не випустив зброю. А коли спробував підняти меч, то не повірив власним відчуттям. Здалося, що в мене в руці не дворучний меч, а звична шабля. Баланс відчувався іншим, але за чистою вагою двуручник тягнув максимум кілограма на три.

Сюрприз! З одного боку це, звичайно, плюс — не так швидко втомлюся, але як таке ноу-хау позначиться на силі удару? Адже саме своїм тягарем, помноженим на м'язи воїна, дворучна зброя здатна з одного удару розрубати лати або... луску дракона.

Гаразд, ще буде час повправлятися. Там і вирішимо чогось більше: плюсів чи мінусів… З шоломом як бути? І одягати не хочеться, і примірку без нього вважати завершеною не можна. Ех, була, не була, назвався буряком, лізь у борщ…

Я поплював через ліве плече і рішуче насунув «морду чудовиська» на голову…

— Ну, і як тобі формений одяг середньовічного лицарства? — задоволено посміхнувся професор, і цього разу, віддаючи перевагу темним тонам у своєму одязі, мабуть, щоб не зливатися з туманом. Оскільки цього разу він навіть на світло вийти не потурбувався — Під пахвами не тисне? Шию не муляє?

— Добре сидить, — сказав я. — Дивно навіть. Така купа заліза має ніяк не менше тридцяти кілограмів важити, а за відчуттям — «витязь» раз у п'ять важчий. Та що там «витязь» — овечий кожух і то...

— Авангардна магія та застосування передових технологій у чаклунстві, — зареготав той. — До речі, ваш покірний слуга не лише вчасно зіштовхнув його з п'єдесталу, а й брав безпосередню участь у розробці цієї моделі. У середньовіччі вони взагалі не вразливі, у твоєму світі заряд «джмеля» витримають, а в майбутньому лише під важкий бластер раджу не потрапляти. До речі, з опущеним забралом можеш і під воду лізти, і у вакуумі прогулюватися. Як у скафандрі. Ресурс не обмежений нічим, окрім твого фізіологічного стану. Але не будемо гаяти часу, викрадачі скоро будуть тут. Ти готовий битися з ними? Не дати скористатися дверима в Іномир'я?

— А ці двері точно зможуть впустити Хаос? — щось у тоні професора мене кольнуло. — Присягнете?

— Ще як можуть! — Вигукнув той. — Навіть не сумнівайся. Щоб мені стати смертним, якщо брешу! Достатньо встановити її в потрібному місці, й незліченні полчища демонів Інферно та Аїда хлинуть у світи Порядку, знищуючи та поневолюючи все живе. А потім і самі світи перероблять за власним бажанням. Кола Данте порівняно з тим, що чекає на людей та інші раси — казка з передачі «На добраніч малюки». Віриш?

— Вірю…

Бог говорив дуже переконливо, поглядом не рискав і, судячи з усього, не брехав.

— От і добре. До речі, слова Остромисла, що зброя може випити твою душу, Ігорю, теж правда. Але з невеликим уточненням. Для цього його довелося б носити, не знімаючи, пару століть. А так — лише посилить бойову лють. Трохи, як ковток спирту перед боєм. Ті, хто його раніше одягав, божеволіли зовсім з іншої причини... О, а ось і твої супутники, — тицьнув пальцем уперед мій роботодавець, і в мареві туману я побачив двох людей, що стояли спинами до нас.