Розділ 7

Остромисл уважно дивився на мене і ніби чогось чекав. Ні слова не промовивши з того моменту, як за наставником Вавулою зачинилися двері, і ми залишилися наодинці. Застиг, як статуя і тільки поглядом бурав з-під кущуватих брів. Хоча, якщо чесно, головний хранитель зовсім не справляв враження солідності та владності. Доводилося мені бачити справжніх командирів. Такого і без сивої папахи на голові ні з ким не сплутаєш. А тут, переді мною сидів звичайний виснажений роками та хворобами старенький дідусь, яких тисячі. Мабуть, так міг би виглядати кіношний Кощій Безсмертний, якби обзавівся бородою діда Мороза.

От ще напасть на мою голову. Зовсім забув запитати, як тут у них належить: першим вітається молодший за званням чи треба чекати, поки тебе зволять помітити? Гаразд, підемо простим шляхом, бо щось пауза затягується.

— Довгого життя та міцного здоров'я тобі, Майстер Остромисле, — постарався я вкласти в банальне привітання максимум поваги. Гречно вклонився і продовжив. — Чи мені буде дозволено передати тобі послання графині Звенислави?

— Буде… — неголосно промовив Остромисл. — Та ти, сотнику, не стій у дверях. Проходь ближче. Сідай… Мабуть, втомився з дороги?

Прекрасно розуміючи, що питання чисто риторичне і поставлене із ввічливості, а не від щирої участі, я лише злегка знизав плечима. Мовляв, є трохи, але ми — народ служивий, а тому до всього звичні. Потім підійшов ближче і простяг хранителю перстень графині.

— Печатка роду Зеленого Вепря? — здійняв той брови, навіть не простягнувши руки. — Щось трапилося із Звениславою? Розповідай…

— Занедужала графиня. Боїться померти, не побачивши дочки. А тому просить відпустити віконтесу додому без зволікання.

— І сильно захворіла?

— Я не лікар. Але коли виїжджав із замку, графиня з ліжка не піднімалася.

— Дивно. В останніх звітах замковий лікар зазначав, що у Звенислави відмінне здоров'я. Не знаєш, яку причину назвав Лобан?

— Чув. Лікар вважає що це або прокльон, або отруєння. Точніше він ще сам не зрозумів.

— Угу. Ось як… Прокльон… Дивно. Кому Звенислава так не вгодила? Ну, це справа дізнавачів. Нехай шукають... Королева, звичайно, буде незадоволена, але ж не можна заборонити дочці попрощатися з матір'ю? Правильно? — і не чекаючи відповіді, продовжив так само неспішно. — Добре, я розпоряджуся, щоб Весняну попередили. Назад ще сьогодні вирушите чи відпочинете до завтрашнього ранку?

— Та ж розвиднілося тільки. Досить і кількох годин, щоб коням сили відновити. Якраз, поки віконтеса збереться. Думаю, не варто гаяти час і випробовувати долю.

— Тобі видніше, — кивнув Майстер і щось натиснув на підлокітнику крісла.

Десь на віддалі, в коридорі задзвенів дзвіночок, а ще за хвилину в двері просунулася вихраста голова послушника.

— Передай Весняні, щоби збиралася в дорогу. Після обіду вона їде додому! — розпорядився Майстер, і помітивши незадоволення на обличчі юнака, додав трохи глузливо. — Перш ніж передати моє розпорядження, підійди до неї ближче: маєш шанс заробити поцілунок. За добру звістку.

Дочекався, поки почервонілий послушник помчав виконувати доручення, Майстер знову звернувся до мене.

— Геть пошесть якась. Іноді здається, ніби в дівчину закоханий увесь Оплот, за винятком мене і двохсотрічного Страха. При тому, що гарненьких учениць та послушниць, в Академії цілком достатньо. Ну, та й грець з тим, Творець розбереться з усією їхньою любов'ю та іншим. Хвала Рівновазі, це більше не мій клопіт. Отже, з панночкою вирішено, але бачу по очах, що ти хочеш розповісти мені ще щось, правда?

— Перепрошую, що забираю дорогоцінний час, Майстер, ви маєте рацію… — зобразив я повторно уклін, наче відокремлюючи одне доручення від іншого. — Тут ще таке. Я поклявся виконати волю вмираючого отамана харцизів і передати вам слова Гостровида.

— Що-що?! — здивувався старець. — Повтори. Ти маєш доручення від Алі Джагара?

— Ще раз прошу пробачити мені, Майстере, якщо я незрозуміло висловився… — де тільки бралися відповідні манери? Чи не інакше: пам'ять предків. — Я ніколи в житті не бачив високоповажного пана Гостровида…

— Це Алі Джагар високоповажний пан? — несподівано засміявся Остромисл. — Стривай, сотнику. Відчуваю: нам є про що поговорити… — і знову натиснув на кнопку дзвіночка.

Двері в кабінет одразу прочинилися.

— Випити і закусити!

Двері зачинилися.

— Оскільки тепер я сам забираю твій час, то дозволь компенсувати його втрату легким обідом. А то за розмовами можна і голодним залишитися. Ну, продовжимо. Тільки неспішно і з самого початку. У серйозних справах кожна дрібниця важлива.

З таким твердженням став би сперечатися тільки повний дурень, а оскільки я себе таким не вважав, то почав переказувати Майстрові всю історію з моменту появи в цьому світі. Упускаючи лише передмову з власного світу, за безпосередньої участі Арагорна. Та й про візити спостерігача не згадував. Все-таки загальний антураж у тому дійстві не надто позитивний, а навіщо самому псувати свій імідж?

У процесі розмови послушник накрив стіл, і я час від часу давав Остромислу засвоїти почуте, роблячи короткі паузи для ковтка неймовірно смачного узвару або щоб прожувати черговий шматок смаженини. Майстер слухав уважно, не перебиваючи і не підганяючи, аж до моменту, коли я майже дослівно переказав послання Гостровида. Тут хранитель тихенько засміявся і пробурчав: