Розділ 6

«У великій мудрості приховано багато печалі, і той, хто примножує знання, примножує смуток».

Крізь широкі вітражі зеленого та синього скла сонячне світло вільним потоком вливалося у простору келію, всі стіни якої від підлоги до високої стелі були заставлені широкими полицями. Полиці ж у свою чергу були завалені сувоями, інкунабулами і фоліантами, в яких зберігалася мудрість віків, що з покоління в покоління лише примножувалася хранителями Оплоту. І не лише мудрість...

Була тут і ціла стіна людської дурості, полиці недалекоглядності, томи впертості та помилкових думок, які зуміли довгі роки панувати над істиною. На відміну від інших бібліотек, у яких з появою нового господаря, змінювався і вміст полиць, хранителі зберігали кожне слово у первозданному стані. Все написане ставили на полиці, і, в жодному разі, не замість текстів, написаних раніше. Та й сам Оплот нічим не нагадувала замки інших феодалів. Якби не правильність форм, масивну сіру будову здалеку легко було сплутати з дикою скелею, яка невідомо як опинилася на горі Пасмурній. А ще зраджували людську оселю кілька десятин ретельно доглянутого виноградника, що попри всі фортифікаційні норми, підступав до самої стіни з південного боку, виказуючи, що споруда не гра природи, а творіння людських рук.

Там був також підйомний міст та оборонний рів. У внутрішній двір вело відразу четверо воріт, гостинно відчинених від світанку до заходу сонця і ще довго, навіть після настання сутінків. Демонструючи всім, що мандрівникові тут завжди раді. Хоча гострі на язик студіозуси давно вигадали цьому інше пояснення. "Прийшов, подивився і провалюй". Мовляв, нікого насильно не тримаємо. Та й які тут мандрівники? Оплот одразу будували подалі від пожвавлених трактів.

Берегтися потреби не було. Лише знання, що хранителям підвладна Сила, надійно захищало житло мудреців від непроханих гостей усіх станів. А ще ходили чутки, що давним-давно, хтось з феодалів все ж наважився напасти на Оплот, і доля зухвальця була така сумна, що з тих пір, повторити подібне, немає охочих. Тому послушники навіть за грибами чи ягодами вибиралися без зброї.

Остромисл сидів біля відкритого вікна і насолоджувався ранковими запахами.

Трохи менш радісно зустрічала день покарана четвірка учнів, одягнених у сірі балахони послушників і виставлена на варту біля східних воріт. Зі зброї у них був один тупий меч на всіх, а ще біля стіни лежали два списи. Хоча, якщо судити з поцяткованих іржею вістряків і трави, що обвинулася навколо держаків, їх забули тут ще попередні покоління стражників.

Юнаки рядком лежали на сонечку, грілися в його ранкових променях і обговорювали тему, яка не мала нічого спільного з несенням вартової служби.

З цікавості, недостойного мудреця, але властивого будь-якій людині, Остромисл посилив слух.

— Клянуся бородою Майстра, — наполягав один із послушників, смаглявий, м'язистий парубок. — Ця дівчина не може бути створена з плоті та крові!

— Якби не клятва, яку дають хранителі, я б не здивувався, дізнавшись, що Остромисл створив її навмисне, щоб вводити нас у спокусу і гартувати характер… — підтримав товариша інший студіозус.

— А що? — пожвавішав перший. — Цілком можливо... Я маю на увазі не магію, а навмисність. Інакше з чого б це віконтеса стільки часу сиділа в нашій глушині?

— Між іншим... — втрутився в розмову третій. — Хто з вас бачив її одразу після приїзду? Даю голову відрубати, що коли вона вперше прибула до замку, то була потворна, як ропуха. Але золото долає будь-які заборони...

Усі замислилися, а потім переглянулись. Як виявилося, ніхто цього дня не запам'ятав. Просто, якогось ранку всі дізналися, що в одній з келій оселилася майбутня графиня з роду Зелених Вепрів.

Останній із четвірки так і не відгукнувся. Він лежав на животі і не відводив захопленого погляду від предмета обговорення — молодої дівчини, що неквапливо походжала між рядами виноградних лоз.

Кожен, хоч раз глянув на неї, дивувався надзвичайною красою, особливо в порівнянні з простолюдинками. І справа не в гнучкій фігурі, пружних округлості, карих очах, точеному носику і пухких вишневих губах. Навіть не в пишнім, кольору воронячого крила, волоссі. А в тому, що як довго б чоловік не розглядав дівчину, спитай потім: який у неї стан чи ріст — все, на що він виявиться здатний, це зробити рукою невпевнений хвилястий рух і затримати її десь на рівні власного підборіддя. Краса дівчини була всеохопна і не ділилася на окремі подробиці.

А сама Весняна давно вже нудилася перебуванням в Оплоті. Науки, що викладаються тут, її не цікавили і, якби не величезна бібліотека, а також недвозначний наказ матері, дівчина давно б втекла додому. Там, принаймні, вона могла ходити, куди їй заманеться без неминучого почту з безусих молодиків, з дурнуватими поглядами на закоханих обличчях.

Весняна була впевнена, що якби не особиста заборона Майстра, то навіть високе становище не вберегло б її від неприємностей із цими затятими шанувальниками протилежної статі. Щоправда, якщо поглянути з іншого боку, нав'язливе залицяння вносило хоч якусь різноманітність у щоденне розмірене життя. Та й то Весняні від нудьги іноді хотілося плакати, кусатися, дряпатися і бити посуд... Найкраще — об голову ненависного Ксандора.

Адже саме королівський астролог був винуватцем її ув'язнення. І все через те жахливе пророцтво. З першого дня, як тільки, за наказом Біляни, матінка відправила її в Оплот, дівчина присягнула поквитатися з виродком. Подумати тільки — це чудовисько напророчило цілу купу бід і нещасть усьому Зелен-Логу, відразу після її заміжжя! Гарна перспектива: вік ходити в старих дівах, щоб запобігти нещастям, які існують лише в уяві кретина провісника і навіяні вінценосній тітоньці. А їй уже скоро сімнадцять! Половина життя проминула! І хоч серце дівчини ще жодного разу не забилося прискорено, побачивши чоловіка, тим прикрішим, могла стати мить, коли воно відгукнеться.