Розділ 2

Перекидаючи сонце з лівої руки на праву, Владивой йшов нескінченним і рівним, як стіл, степом уже п'ятий день і зовсім не розраховував найближчої доби зустріти людське житло, коли несподівано натрапив на байрак. Досить глибокий, для того щоб укрити в північній частині молодий дубовий гайок, так щоб верхівок дерев не було видно здалеку. І досить просторий, щоб втиснути невеличке озерце з десятком берізок та плакучих верб по південному руслу. А завершувала цю дивовижну картину простора хата-п'ятистінок, що ніби вросла між двома вже міцними і розлогими, але ще доволі молодими дубками.

На порозі хати, обличчям до гостя, сидів сивий чоловік і заспокійливо погладжував долонею здиблений загривок готового до стрибка гепарда. Другий такий самий звір, спокійно лежав біля ніг господаря і тільки з цікавістю стежив за незнайомцем, поводячи довгими вусами.

— Доброго дня і міцного здоров'я тобі, — озвався першим Владивой, як і личить людині, що прибула без злого наміру.

— І ти будь здоровий, Ханджаре… — трохи хриплуватим і несподівано потужним басом відгукнувся господар. — Заходь, гостем будеш.

Не подаючи вигляду, що здивований таким привітанням, лицар спустився в байрак, підійшов ближче і тільки тепер помітив, що чоловік не просто сивий, а ще й досить старий. Важко оцінити чоловічий вік з першого погляду, але, зважаючи на зморшкувате обличчя, господареві тутешніх місць було не менше сімдесяти. І ще він був сліпий. Замість зіниць на Владивоя дивилися байдужі більма.

— От я й дочекався тебе, — промовив тим часом тихо господар. — Не поспішав ти. Кожен день чекаю…

— Вибач старче, — трохи грубувато перебив його Владивой, — але, ти мене, напевно, за когось іншого маєш… Я вперше в цих місцях.

— Думаєш, якщо я сліпий, то й дурний? Не знаю, що кажу? Не хвилюйся, щоб розпізнати далеке в мене є розум, те що ближче — чують вуха, ну, а всяку дрібницю, можна й помацати. Чи сам не знаєш, куди забрів, барон Владивой?

— Ще раз вибач, хазяїне, — лицар уже зрозумів, що не до простого старого занесла його чергова примха долі. — Але я й справді не знаю, з ким доля звела.

— Гостровидом мене тут кличуть. Та й не лише тут. Просто я вже років сто зі степу не вибирався, от і не впевнений, що в Зелен-Лозі, хтось ще, крім Майстра Остромисла, пам'ятає про моє існування.

— Алі Джагар? Ренегат? — слова вирвалися раніше, ніж лицар встиг подумати, що вони можуть образити господаря будинку. Але старий тільки розреготався і досить весело продовжив:

— Значить, пам'ятайте… Це добре, більше віри в мої слова буде. А що стосується тебе, то мені було видіння, що прийде з Зелен-Логу лицар, ось ти й прийшов. Чи відмовляєшся від лицарського звання?

— Лицар, — підтвердив Владивой. — Посаду барона можна забрати, але лицарський пояс та шпори — у воїна відбере лише смерть. Тож не сумнівайся.

— От і славно, — покивав сивими патлами пустельник. — Тільки ім'я тобі доведеться змінити. Кожен, хто в Заскалля потрапити зумів, у Проході ніби заново народився. Зазвичай ім'я новику дає курінь, який усиновить його, але й у мене таке право є. Тому, називаю тебе ім'ям Ханджар. Так і відповідай усім, хто має право запитати: Ханджар, наречений син Гостровида. І не поспішай відмовлятися від подарунка... Ім'я не просте, у ньому доля твоя дрімає...

Старий помовчав трохи, ніби добираючи слова, але промовив зовсім інше.

— Пити, їсти хочеш? Час обідній…

— Із задоволенням, — Владивой не став відмовлятися, знаючи, що у степовиків відмова від трапези вважається або образою, або демонстрацією недовіри та неприязні до господарів.

— Ну, тоді пішли до хати, — запросив Гостровид гостя і підвівся. — За столом воно розмовляти зручніше. Слова у горлі не в'язнуть. А розповісти мені є що, Ханджаре. Бо зачекалися тебе вже тут... хоч сам ти ще про це й не здогадуєшся.

Увійшовши до хати, Владивой зрозумів, яким чином сліпому старому вдавалося підтримувати такий ідеальний порядок і чистоту. Біля великої печі, що поділяла будинок на світлицю та спальню, клопотала ще зовсім не стара огрядна і рум'яна баба. Побачивши гостя вона спершу заправила локони, що вибилися з-під хустки, уважно оглянула чужинця і тільки після цього віддала йому глибокий уклін.

— Чого завмер на порозі? — озвався вже від столу Гостровид. — А-а… То моя господиня, Оленка. Років тридцять тому подарували мені її харцизи. Замість очей… Так і живемо з того часу. Спочатку все втекти хотіла, а потім звикла. Та проходь ти до столу... Оленко, сонечко, накривай до обіду. Будемо гостя пригощати.

Невільниця-господиня добродушно посміхнулася і знову заклопотала біля печі.

Владивой пройшов у світлицю і сів на лаву біля дивного старого.

Гостровид спритно наповнив із глека два великі берестові кухлі пінним напоєм, від чого по кімнаті поплив приємний аромат польових трав, меду та свіжого хліба.

— Пригощайся, Ханджаре. Мед мені харцизи привозять, але зброджую його сам. І поки що живий — секрет нікому не відкрию. А то в гості приїжджати перестануть, га-га-га, — весело розреготався старий.

— А після смерті?.. — хмикнув лицар.

Старий обдумав почуте і засміявся ще голосніше. Приклав палець до губ і таємничим шепотом промовив: