Одного разу в одному барі...

— Френк Сортінг з «Віклі Ньюз», — милий хлоп'яга в дешевому діловому костюмі, але з гарбузом-ліхтарем під пахвою, простягнув руку жінці. —  Отже, ви і є «Джек»? 

— Звіть мене Джесіка або Джес, — мило всміхнулася вона, стиснувши його пальці з неочікуваною силою. — «Джек» — творчий псевдонім. Знаєте, в будь-якому бізнесі краще платять, коли вважають виконавця чоловіком.

— Навіть продавцям історій?

— Особливо їм, — пухкі губи звабливо усміхнулися. — Сідайте поруч, притримала для вас вільний стілець.

Вона злегка посунулася. Розкішний червоний атлас її сукні заструменів до самої підлоги, підкреслюючи вигини стегон та пружних грудей, до речі, лише символічно прикритих модним чорним тренчем. На голові Джес виблискували іграшкові ріжки з діодними вогниками всередині — мабуть, єдина частина її образу, що коштувала менше кількох сотень баксів.

— Ви, значить, сьогодні дияволиця? — поцікавився Френк, буквально пожираючи її очима і ловлячи на собі заздрісні погляди чоловіків. Ще б пак! Таку красуню відхопити — неабияка рідкість! Мабуть, думають, що невдасі пощастило на побачення всліпу.

— Обирала образ, аби не надто вирізнятися з натовпу, — Джес недбало махнула рукою на бар, заповнений п'яними і веселими людьми в різноманітних костюмах вампірів, зомбі, відьом та іншої нечистої сили. — А ви вочевидь… Джек? — вона вказала на його ліхтар.

— Скупий п'яничка Джек! — Френк показово підняв палець угору.

— Який милий збіг.

— Виверт долі, не інакше. Матеріали у вас? 

— Звісно.

Жестом завзятого фокусника вона витягнула зі складок тренча чорну теку і посунула її барною стійкою просто до репортера. Той обережно поставив свій ліхтар, взяв теку, привідкрив її, зазирнув всередину, перегорнув декілька аркушів.

— Фантастично. Просто неймовірно. В житті такої гидоти не бачив. Уявляю завтрашні перші шпальти. Сенатору кінець, він за життя від цього не відмиється. Але як вам це вдалося?!

Джесіка мило усміхнулася. За мить офіціант поставив перед нею келих з коктейлем, прикрашений декоративним гарбузиком.

— Ви ж не чекаєте сповіді чи імен моїх інформаторів, милий Френку? — промуркотіла вона, пестячи кінчиком язика цукровий краєчок келиха.

— Ну хоч натякніть, це постановка? Монтаж? Генерація якимось ШІ?

— Ображаєте, — вона ковтнула коктейлю і примружилась від задоволення, перекочуючи на язику пекуче-солодку суміш смаків. — На щастя, мені не доводиться штовхати пристаркуватих політиків в койку з неповнолітніми, щоб заробляти на життя. На нещастя, вони й без мене непогано туди лізуть. До речі, як щодо грошей?

Френк дістав свій телефон, щось там потикав — і невдовзі в її кишені дзенькнуло. 

— Дякую. З вами приємно працювати, — звабливо всміхнулася вона.

— Навіть не перевірите? — підняв брову Френк. — Раптом там менша сума чи взагалі нуль?

— Ви б не стали, — вона нагнулася уперед, ніби випадково торкнувшись його коліна своїм. Тонкі пальчики з манікюром яскраво-червоного кольору поправили його краватку. — Ви бачили результат моєї роботи. Я не та людина, яку ви захочете обманювати, правда ж, Френку?

Він судомно ковтнув клубок в горлі, але кивнув. Рука репортера торкнулася теки, погляд метнувся в бік годинника на стіні, акурат між пляшкою «Гленфідіч» і «Далмор». 

— Мені, мабуть, час, — він засовався на незручному барному стільці. — Не стану вас затримувати. 

— О ні, ще трохи посидимо. Я пригощаю, врешті, в мене сьогодні вдалий день, можу собі дозволити.

Френк трохи повагався, але сів.

— Знаєте, я тут подумав, якщо хтось подумав, що у нас побачення наосліп, то буде трохи дивно тікати на самому початку.

— Звісно ж. Офіціанте!

За мить перед ними виблискували цукровим бортиком вже два келихи.

— За співпрацю? — чарівно всміхнулася Джесіка. — Підвищення, лаври найскандальнішого журналіста Манхетана і вибуховий стрибок у кар'єрі?

— За вдалу співпрацю, хай йому грець! 

Зробили по ковтку.

— І не шкода?

— Кого? — розгубився Френк, і вона кивнула в бік теки.

— Звісно, сенатора. В нього дружина, четверо дітей, шість онуків. Будинок у передмісті, кар'єра, бізнес. Завтра він проміняє все це на сердечний напад, скандал і повну втрату репутації. З вашої вини.

— З нашої, якщо точно. Але ні, не шкода. Як ви й сказали: не я змушував його зраджувати дружині, брати хабарі і тягнути в сенат тупі закони. Я — журналіст, моя справа — показувати людям справжні обличчя еліти. А вироки хай виносить суспільство.

— Туше, — вона знову ковтнула. — А знаєш, це й справді символічно.

— Що саме? 

— Ну все це: ти, сенатор, цей ліхтар… Ти чув легенду про ліхтар?

— Скупий п'яничка Джек двічі обкрутив навколо пальця самого диявола, врешті той пообіцяв не забирати душу Джека до пекла і подарував йому ліхтар.