Жила собі десь на світі досить дивна, але весела богиня. Жила, розважалася з усіх сил, великих воїнів спокушала, чиїхось милих синочків спокушала, випадкових перехожих спокушала, та всіх спокушала, зараза білобриса. А потім якесь ненормальне почало ходити слідом і записувати як дива зцілення, дарування неймовірної краси немовлятам жіночої статі, спасіння цілих міст від ворогів і стихії, так і ці спокушання. Причому, останнє того збоченця, чи збоченку, хто їх знає, цікавило значно більше, чим все інше разом взяте.
— Як я маю це переписувати, як? — бурмотіла Марджеріс, відірвавшись від описання чергового спокушання, причому не де-небудь, а на якомусь великому лопуху на довгій ніжці. Там навіть малюнок був і на її погляд тому старшому сину володаря оазису дуже полестили. Бо на практикумах по цілительству Марджеріс доводилось бачити трупи в різних станах розкладеності і розібраності, в тому числі й чоловічі, і жоден з них не був одягнутий. Та й така штукенція, як в того намальованого юнака дивовижної краси, в жодні штани б не помістилась. — А може тому вони в цих довгих сукнях ходять? — задумалась Марджеріс. — Сині ящірки потойбіччя, — згадала вона улюблену лайку дуже веселої і життєлюбної богині (бо життя вона точно любила, дітей в неї була купа, один раз навіть цілий народ взяла й народила), — про що я взагалі думаю? І як це переписувати? Та в мене папір згорати від сорому буде.
Марджеріс трішки подумала про те, чи справді Ремілін не знав, що в цій книзі написано? Бо міг знати і вирішити, що це буде дуже смішно, всучити книжечку місцевій дівчині. Чи не знав, бо демонструвати своїм знайомим, що не може її прочитати, посоромився. Чоловіки іноді такі дивні.
— Я тобі ще й намалюю, — сердито пообіцяла Марджеріс. — Лопух в мене точно вийде, а там сам розбирайся, що художниця сказати хотіла тими загадковими плямами. Хоча, можна все ж схематично спростити…
Марджеріс задумалась і вирішила, що то буде вже занадто. Зате настрій в неї був бойовий і достатньо злий, щоб витрачати час і гроші на помсту. Тому вона відклала книгу і відправилась купувати великі блокноти. Поки що два. В один буде переписувати книгу з ілюстраціями, в другий записувати все, що каже Ремілін. Ну, вечорами. Все, що буде пам’ятати до того часу. І нехай собі дружно розбираються.
— Ой, три блокнота, — поправила себе дівчина, стоячи біля прилавка. — Один дикуну, другий дядьку, щоб він провалився, третій тому придурку. І дядьку з придурком я буду писати трішки різне. Ну я ж дівчина. Наївна, дурненька, з поганою пам’яттю і жагою все прикрасити. От весело буде, ящо це все врешті дійде до одної людини і вона спробує в тому всьому розібратись. Може мізки зламає, — сказала мрійливо.
І навіть день став якийсь яскравіший і привітніший. А те, що продавщиця дивилася з сумнівом і не поспішала підходити, так то правильно. Магів потрібно боятися. Особливо роздратованих.
І чому різні придурки цього не розуміють?
Ремілін.
Реміліну в цей самий час теж було чим зайнятися. Він лежав на даху і з цікавістю спостерігав, як липкий, що твої горіхи залиті медом, красунчик розмовляє з високим бородатим чоловіком. Чоловіка красунчик явно боявся, хоча гроші, котрі той йому кинув, засунув за пазуху з дуже задоволеною пикою.
Борода в чоловіка біла несправжня, схоже, взагалі з кінської гриви зроблена. І одягнутий він був так, щоб ніхто нічого під тими шарами одягу роздивитися не міг. Хоча Ремілін міг би поклястися, що під плащем поперек спини ховається короткий меч. Так що це, мабуть, якийсь найманець. З тих, котрі вирішують чужі проблеми, чужими ж руками. Бо свої бруднити не хочуть, бо в них репутація і вони на школу збирають. Будуть ростити тілоохоронців і захисників цінних речей в караванах.
— Дуже цікаво, правда? — спитав Ремілін у Суніві, котра лежала поряд з таким виглядом, наче позагорати на цей дах вилізла, волосся сонечком трохи вибілити.
— Впевнений, що вони про твою пташку розмовляють? — з сумнівом спитала вона.
— Впевнений. Цей пришелепуватий так по місту петляв після розмови з нею. Явно сліди плутав, як умів. І цього найманця він явно боїться, але все одно пішов до нього.
— Бо гроші треба. Мабуть програв все, що батько дав на півроку, — зневажливо пояснила Суніві і позіхнула, що твоя кішка. — Казала ж, дурний твій договір. Не пройшло й дня, а ти вже поліз проблеми дівчини вирішувати.
— Думаю, ці проблеми пов’язані зі мною, так що пройти повз я все одно не міг, — пояснив свою жагу діяльності Ремілін і теж позіхнув. Лежалося на даху добре, навіть зручно. Сонце гріє, вітер дує, дерева шелестять, сон наганяють. — Треба дізнатись, що він точно від Марджеріс хотів. За що йому досить щедро платять.
— Може тебе викрасти хочуть і батька шантажувати, — сказала руда.
— Мене? — щиро здивувався Ремілін. Ні, викрасти за бажання і натхнення можна кого завгодно, навіть тих, кого набагато простіше вбити. Але, ну, чесно, можна знайти менш небезпечну персону для цього. Та й в будь-якому разі потім прийде бабуся і таке зробить… зарівняє те, що не розвалить сам Ремілін. Он пра-прадід сумнівався чи варто його відпускати додому, чи достатньо він свою стихію тримає. А він в родичах добре розбирається.
— Вони ж не знають, що ти в нас компактний ураган на ніжках і в дванадцять років зі злості половину дерев в парку викорчував, — відізвалась Суніві і знов позіхнула. — Так що робим з цим ідіотом?
— Розпитати треба, — сказав Ремілін і уважно подивився на неї. — От ти і розпитаєш. Я тобі маскувальний амулет дам. Тільки сукню надінь.
— Ненавиджу я ці сукні, — фиркнула вона, але сперечатись не стала. Самій, мабуть, цікаво було.