Лети, пташко

розділ 16

— А ти погарнішала, — з подивом заявила сволота, дотягнувши Марджеріс майже до дверей архіву і перекривши самим собою вихід. 

Звали цю сволоту Вілай. Вілай Дарса. Він був гарний, з не бідної сім’ї, благородної, але теж без титулу. І ось останнє колись Марджеріс обмануло, бо вона саме аристократів з високими титулами боялася, чомусь впустивши з виду власних родичів. А ще він був чарівний і вмів говорити саме те, що точно сподобається дівчині, що вона зрозуміла запізно. А тоді, зовсім юна і наївна, Марджеріс закохалася. І як всі закохані дурепи, стала глуха і сліпа, коли справи торкалися цієї сволоти. Хоча до її свідомості навіть достукатись намагались. От та старшокурсниця хоча б, котру вона вважала нав’язливим стервом, котре хоче зруйнувати кохання.

Закінчилось все недобре, як воно й буває в подібних ситуаціях. На щастя не настільки недобре, що тепер тільки йди топитися. Але закохуватись і втрачати голову Марджеріс більше ніколи не хотіла. Мала намір прикласти всі можливі і неможливі зусилля, щоб завжди залишатися з ясним розумом і не тонути в тому липкому рожевому з блискітками сиропі.

Краще вона когось іншого потопить.

— Чого мовчиш? Я ж тобі комплімент сказав, — нахабно заявив Вілай і заусміхався так, наче не сумнівався, вона з останніх сил стримується, щоб не кинутись йому на шию зі сльозами і вмовляннями все повернути і самому повернутись.

Марджеріс продовжила мовчати. Що хоче сказати, він скаже і так. Слова в ньому взагалі ніколи не тримались навіть тоді, коли помовчати варто б було. А радувати його розпитуючи і вимагаючи відпустити… та хай би він звалився в корчах на цьому самому місці, він цього заслуговував.

— Слів не знаходиш? — зі знущанням спитав Вілай і зробив крок до неї, Марджеріс аж відчула, як на кінчиках пальців збираються іскорки магії, так захотілося чимось його прикласти. Чимось суто бойовим, щоб потім зі стіни себе зішкрібав. — Чи думаєш, що зараз звідкись прилетить той дурний дикун, бо ти ж його з місцевими традиціями знайомити маєш і не давати втрапити в ідіотські історії. Ти така наївна. У нього там під боком така краля є, ти на її тлі бліда міль, нажаль. Але ти старайся. Твої зусилля можуть бути винагороджені.

Марджеріс продовжила мовчати, хоча в голові перемішувались думки, намагаючись визначити чого саме ще й ця наволоч захотіла від Реміліна. А чого б він ще приперся? Давно ж не наближався.

Вілай зробив іще крок і дотягнуся пальцями до її обличчя, до підборіддя, спробував ухопити, але вона гидливо сахнулась.

— Якась ти непривітна. Мов не ти до мене в ту альтанку за кущами бігала, — сказав насмішкувато. — Як думаєш, як той дикун відреагує, якщо дізнається про ті поцілунки і обмацування? А якщо я ще трішечки додумаю? Зможеш зображати сурову вчительку? А якщо не йому одному по секрету розповісти… всі ж знають, що я можу напитися і як почати розповідати щиру правду.

— Чого ти хочеш? — спитала Марджеріс, ледь стримуючи магію. Бо, нажаль, навіть якщо вийде розмазати цього виродка по стіні, у всіх відразу ж виникнуть запитання — а за що? І мало до чого хто докопається, а потім що додумає. Це болото краще не ворушити, менше смердіти буде.

— Відразу до справи? І ніякої ностальгії? А нам же так добре було. Якась ти зовсім нечуттєва і холодна. Хоча, можливо, тому дикуну саме така сподобається, для нього то екзотика, — сказав, явно знущаючись.

Марджеріс знову промовчала. Бо точно б прокляла на вічне заїкання. Зі злості в неї чудово прокляття виходили. Дерево за три дні згнило, на котре вдалось перевести все, чого хотілося побажати дорогому дядькові.

А Ремілін наче відчув і кинувся рота закривати.

Марджеріс вловила цю думку і навіть бажання перетворити Вілая на великого слимака відступило. Вона ж нікому не розповідала, як одного разу відчула, що ще трішки і все, чого вона так бажає “доброму” родичу, вирветься на волю. Що повірила, що насправді зможе, тому зусиллям перетворила те бажання на знищене дерево. І як тоді перелякалась. І що насправді шукала в бібліотеці магістерію ледь не весь перший курс. І…

— Ой, та не лякайся ти так, — життєрадісно сказав Вілай, вловивши щось на її обличчі. — Ніхто ні до чого тебе не примушує. Просто спостерігай і правдиво відповідай на питання, коли я їх тобі задам. І ніхто нічого не буде знати.

Марджеріс здивовано на нього подивилась, а він усміхнувся, широко і зверхньо.

— Яка ж ти дурна, — сказав задоволено. — Нікому ти не потрібна. Але тобі пощастило опинитись поруч з набагато цікавішою особою. Ось про тебе, недолугу, й згадали. Будеш поводитись добре і розумно, ще й щось з цього отримаєш. Так що старайся, слухай і спостерігай. Має ж бути від тебе користь.

І пішов собі, бадьоро, з підскоком.

А Марджеріс стояла і здивовано дивилася йому вслід. Бо досі він не поводився настільки ідіотично. Досі його максимумом були записочки з “проханнями” допомогти розібратися в черговому складному завданні по теор.магії. А тут раптом спостерігай і слухай.

Може це якась пошесть? Чи його, як і дядька, якийсь міфічний вовк покусав, котрий безумство королівствами розносить?

— Щоб ти ноги переламав, — буркнула Марджеріс, коли він відійшов досить далеко і, можливо їй здалося, але в повітря просочилась крапля її магії і ввібралась в ці слова.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше