Після лекції, по стародавній традиції магістерію, студенти мали погуляти по саду. Особливо новачки. Новачки ще й мали дійти до невеликого фонтану з кам’яною дівою на бортику, котрій хтось колись відбив кінчик носа. Правда, більшість новачків про це не знали і побулькати рукою в тій воді не здогадувались. А потім різні жартівники розповідали їм про привида, котрий точно образився і тепер буде мститись, в сни приходити, шляхи плутати, книги ховати. І з особливо вразливими все це дійсно ставалось, хоча й навряд через те, що привид існував.
Марджеріс вирішила зводити Реміліна до фонтана. Вона ж куратор, правильно? І має показувати щось цікаве. А те, що по дорозі на них витріщались, іноді навіть з заздрістю, точно як колись в дитинстві мріялось, так розраховувати на щось інше було б наївно.
— Той дух взагалі існує? — спитав Ремілін, вислухавши місцеву легенду.
— Привид, — поправила Марджеріс. — Хто знає, може й існує. Я, до речі, до фонтану дійшла і руки помила.
— Руки помила? — здивувався Ремілін, майстерно проігнорувавши дівчину, котра пройшла повз нього настільки близько, що ще б трішки і зіштовхнулись би. Декольте у цієї дівчини зовсім трішки не дотягувало до тих, котрі любить Суніві.
— Я цукерку нервово з’їла і не знала що то за фортан, — призналась Марджеріс.
Дикун тихо фиркнув і впевнено сказав:
— По опису більше на духа схоже. Привиди можуть тільки щось одне. Чи лякати, чи шляхи плутати, чи в сни приходити. Все разом не можуть. Все разом, то дух місця, чи щось таке, навіть якщо колись воно було живою людиною.
— Яка різниця?
— Духів дійсно краще поважати, — впевнено сказав Ремілін. Повз пройшло дві дівчини, шепочучись, хихикаючи і роблячи вигляд, що зовсім ним не цікавляться. — Так, — сказав прищурившись. — Ти маєш мене захистити.
— Від чого? — здивувалась Марджеріс зміні теми. Її спину ось уже з двадцять кроків хтось свердлив злим поглядом.
— Від дівок, котрі приворотами обливаються. Я цю смердючу білозірку терпіти не можу. Воно мені смерділо, навіть коли я не розумів, що воно таке. А ці придуркуваті обливаються і обливаються. І добре, ті пустельні ящірки, котрі хотіли пограбувати, хоча б звабливі танці зображали і цицьками в намистах трясли, хоч подивитись було приємно. А тут просто смердять.
— Білозірка? — перепитала Марджеріс, котра ніколи про подібний приворот не чула, а ними вона в свій час дуже цікавилась, коли заміжжя здавалося чудовим шляхом для втечі з рідного дому.
— Трава така кволенька, в затінку між камінням росте, там, де ті ледь жевріючі струмочки течуть. Ну, насправді то напівпустеля, порізана такими кам’яними завалами. Караванні стежки між тим камінням петляють. Серед каміння розбійники сидять і місцеві жителі тиняються. Особливо місцеві жительки. До справжніх пустельних ящірок, котрі можуть зібратися в зграю і тихо прикопати між барханами за косий погляд, їм далеко. Але й з цими милими танцівницями мандрівникам краще не зв’язуватися. То місцевих вони не чіпають, місцеві знають традиції, розуміють, котра погодиться за монетку продовжити знайомство в своєму шатерку, а котра пику роздере за подібну пропозицію. А наївних мандрівників так і ловлять, а потім натовп братів мчить слідом і в кращому випадку змушує одружитися. І то твої проблеми, що красуня за два дні до знайомства почала втирати в тіло масла з цією білозіркою і вже планує чим і як довго буде тебе труїти.
— Які милі люди, — пробурмотіла Марджеріс.
Ремілін посміхнувся, нахилився трішки до неї і прошепотів:
— А мені воно смердить, замість приваблювати. Мені більшість приворотів смердять. Вроджений захист на ментальний вплив. Навіть голова може почати боліти від тих диво-ароматів. А ці лізуть і лізуть, як медом помазано, — пожалівся.
Марджеріс подивилася на нього з сумнівом. Медом його точно хтось намазав. Ще цей погляд зі смішинками.
— І як я їх маю відганяти? — спитала, бо стало цікаво, на що він сподівається. — Десь взяти мітлу з довгою ручкою, махати нею і кричати “киш!”?
— Хм, цікава ідея. О, давай я тобі віяло з ручкою подарую. Ти будеш іти слідом, махати, щоб мені спекотно не було і…
— Бовдур, — сказала Марджеріс і вони вийшли до фортану, котрий сьогодні виявився найпопулярнішим місцем для засідання різноманітних дівочих клубів по інтересах.
Ну, чи одного-єдиного інтересу. Звали котрий Ремілін.
— Так, — сказала Марджеріс, старанно ігноруючи зацікавлені, презирливі, відверто злі і навіть насмішкуваті погляди. — Йдемо, водичку потрогаєш і підемо дивитись на хлопців, в котрих погана репутація. Здається, той секретар щось про це говорив.
— Деякі тебе втопити явно хочуть, — зауважив Ремілін.
— Тебе не було, не хотіли, — буркнула Марджеріс і пішла до фонтану, старанно роблячи вигляд, що не помічає чужих поглядів.
І об що вона спіткнулась за півкроку до бортика, дівчина не зрозуміла. Мабуть хтось якусь магічну пакість під ноги кинув. І не пірнула вона головою в воду тільки дивом. Диво звали Ремілін, він встиг її впіймати і притиснути до себе. Ще й в обличчя заглянув, занепокоєно так, мов вона могла в тому фонтані втонути без його допомоги.
І от дує собі вітер, деревами шелестить. Навкруги стоять дівчата, мовчать, романтичний момент не псують. Водичка дзюрчить. Гарний хлопець проникливо дивиться. Вона вперлась інстинктивно долонями в його груди і теж дивиться, йому в очі. Романтика, тільки скрипаля з тужливою мелодією не вистачає.
А в голову тихо і обережно заповзають думки про те, що кинути подібну пакість під ноги на сходах було б надійніше. І це настільки логічна думка, що навряд закралася тільки в голову Марджеріс.
— Мені капець, — тихо признала вона.
А цей клятий дикун взяв і посміхнувся.