Лети, пташко

розділ 13

Марджеріс.

Мабуть всі маленькі дівчатка люблять казки про принців. Ну, не зовсім маленькі, а в тому віці, коли починають задумуватись про весілля, не розуміючи, навіщо воно взагалі потрібне. Бо якщо поряд буде прекрасний принц, то на тобі буде прекрасна сукня, десь за плечами буде добрий дух, котрий створив для тебе чарівну казку, а всі противні хлопчики і дівчатка, котрі вчора насміхалися, а хтось іще й жабу підкинув, стануть дивитися з заздрістю і зрозуміють всю свою ницість.

А Марджеріс іще й була не дуже гарною дівчинкою. У неї були сестри, в тім числі двоюрідні, троюрідні і всі гарненькі, як лялечки. А вона одна з надто курносим носом, надто худа, та ще й коричневі крапочки веснянок вилазять, скільки з ними не боролись. І родичі, мабуть, вирішили не витрачати час на некондицію. А діти це чудово відчули. Тому всі жаби в постіль, коники у взуття і пиявки в глечик для вранішнього умивання були її. Винувата в чому була теж вона, по словах дорослих. Бо не змогла зі всіма подружитись.

І досі не може, хоча насправді не хоче. Вся весела компанія молоді якщо і очікує десь на сімейному святі, то тільки для того, щоб впевнитися, що нічого не змінилося — Марджеріс все ще невдаха, котрій тільки й залишається старанно вчитися. Щоб хоч трохи підвищити власну цінність.

— Придурки, — буркнула дівчина і постаралась відігнати думки про родичів.

Бо зараз вона принцеса. Котра прийшла на бал, трішки запізнившись, через що зібрала на собі купу поглядів.

Точніше, запізнилась вона на початок спільної лекції і була впевнена, що тепер так і буде стояти в своїй досить милій зеленій сукні, бо сидячі місця давно зайняли. Просто спробувала пробратися по сходинках нижче. На вишині біля дверей Великої лекційної зали (студенти були впевнені, що ями) досить відчутно дуло, а в неї замість жакету на плечі накинута легка пелерина. Трішки спуститися вдалося, хоча дехто обізвав в процесі. А потім її впевнено схопили за лікоть, навіть якось звично схопили, і через мить Марджеріс вже сиділа на крайньому стільчику в ряду, а поряд з виглядом іноземного принца стояв Ремілін. Гарний, разом зі своїм хвостом, червоною стрічкою і непроникним виразом обличчя.

Якщо лектора досі хтось слухав, то остаточно перестали, від місць поблизу по залу розтікся шепіт. На дикуна стали витріщатися і мабуть питати один в одного хто це такий. На Марджеріс теж, бо було цікаво з чого раптом їй така честь. Там і без неї багато дівчат стояло і ніхто поступатися їм місцем не поспішав.

— Зараза, — тихо видихнула вона і подивилась на Реміліна.

Темно-синій сюртук зі срібним шиттям на комірі і рукавах дуже йому личив. Наче спеціально для нього такий одяг придумали. Спокійний погляд кудись далеко — теж страшенно личив. І мабуть не в одній дівочій голові зародились дурні думки.

Потім шепіт став повертатися назад, перескакуючи від людини до людини, наближаючись до Марджеріс. І коли хлопець, котрий сидів поряд, нахилився і спитав, хто це такий, вона навіть не здивувалась. Вона спокійно, без емоцій пояснила:

— Це Ремілін. Він звідкись приїхав і мене попросили побути для нього кимось на кшталт куратора, секретар вчора знайомив.

— А, дивний син спадкоємця Омола, — зрадів хлопець досить голосно, привертаючи ще більше уваги. — Мені батько розповідав, просив…

Що і хто просив, він не сказав. Та це нікого й не цікавило. Згадка родини Омола магічним чином зробила Реміліна найцікавішою людиною в залі, а разом з ним і Марджеріс. Шепіт розбігався хвилями і повертався, іноді заглушаючи голос лектора, котрий намагався довести, що магістерій чудове місце. На Реміліна витріщались. На Марджеріс теж. Дехто, особливо серед дівчат, відверто вороже. Не одна ж вона в дитинстві про принца мріяла, а тут на тобі, принесло одного, а він якійсь місцем поступається.

Вона чесно намагалася не звертати на це уваги. Ледь втримала хихикання, коли згадала всучену батьком сукню і уявила, що б було, якби прийшла в ній. І навіть не здригнулась, коли на плече лягла тонка дівоча рука, а в вухо зашепотіли, що краще б Марджеріс придумати, як від дурного кураторства відмовитись. Бо в когось там плани.

І вона навіть зрозуміла навіщо Реміліну прикидатись в когось закоханим.

І те, скільки собі проблем додала, теж зрозуміла. Точніше, батько з дядьком додали, бо відмовитись вона б не змогла за всього бажання. І головне, проблем додали, а допомоги ніякої? Чи хтось десь подумав, що прекрасний принц буде ходити слідом, постійно рятуючи і захищаючи?

Марджеріс тихо зітхнула і подивилась на Реміліна, і побачила, що він посміхається. Ледь помітно, але дуже задоволено. Явно насолоджуючись життям і ситуацією. Наче саме на це й розраховував.

Сволота родовита.

Його захотілося стукнути по голові, зв’язати, а потім, погрожуючи вбивством, розпитати. Бо він явно щось задумав. По пиці видно.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше