Лети, пташко

розділ 9

Чорнила були хорошими і змиватися з обличчя Реміліна особливо не поспішали. Так що довелося йому провести пальцями по фіолетових плямах, наче стираючи їх, а насправді накладаючи ілюзію. Заодно він підтвердив, що не бреше, що в нього дійсно є амулет якихось найманих вбивць. Завдяки таким тих вбивць називають невидимками межі, хоча частіше вони міняють зовнішність, бо невидимість скоріше такий амулет розряджає, а потім він досить довго має лежати на сонечці, щоб знову зарядитись.

І ні, наробити таких і продавати неможливо. Ці амулети, схоже, чи в якомусь храмі невідомого бога якось отримують, чи в дуже старого духа на щось вимінюють. Реміліну його амулет дістався, коли він такого вбивцю вбив. Випадково, а не тому, що він на Реміліна полював. Ну, не треба було йому лізти до вчителя і нападати на перехожих. Дурний якийсь вбивця трапився.

— Чого ти від мене хочеш? — спитала Марджеріс, сівши на стілець і опершись ліктями на стіл. Чомусь в версію про “дуже хотів принести книгу, щоб терміново її переписала” зовсім не вірилось.

Дурну сукню вона так і не зняла, просто наділа поверх жакет і застібнула ґудзики до горла. І тепер Ремілін час від часу кидав на жакет погляди, наче думав, що з часом він зникне, випарується.

— Є одна цікава пропозиція, — сказав Ремілін, кривувато посміхнувшись. І йому, заразі, навіть це личило.

— Яка ще пропозиція?

— Я розпитав про тебе знайомого одного…

— Що?!

— А ти думала дурний дикун не зацікавиться, що це за пташка почала навколо нього пурхати? Нірт, до речі, вважає тебе чоловіконенависницею чомусь. Хоча, як на мене, зовсім не схоже. Ти навіщо хлопців водою в кущі змивала? Ще й дуже холодною.

— Бо вони ідіоти, — чесно відповіла Марджеріс і не стала пояснювати, що ще й з ідіотським почуттям гумору. Ну, це потім вони про гумор говорили, коли старший куратор їх потоку розпитував. А там, в саду на тій доріжці, коли її обступили, Марджеріс була впевнена, що погрози серйозні, що вони дійсно закриють її в Старій башті і вона пропустить екзамен, якщо не віддасть тому придурку дуже потрібну книгу, котру сама ледь встигла взяти в бібліотеці. Останню книгу. Іншу довелось би купувати. — І вони мене злякали.

— І розізлили. Ти так чудово злишся, — сказав він, здається, насміхаючись.

— Чого ти хочеш?!

— Співпраці.

— Що?! Якої ще… — от знав би хто, як їй набридли подібні пропозиції. Мила Маржі, давай будеш за мене заготівлі до практики робити, а я за це тобі коробочку цукерок і зможеш потриматися за мою руку дорогою до кав’ярні. І всі будуть думати, що хоч хтось такою сірою мишею цікавиться. Подружки заздрити почнуть.

— Та що ж ти кричиш постійно? І хто там мені розповідав про ввічливу стриманість? Де і в кого вони її бачили? Всі магічки, в котрих ту силу взагалі видно, отруйні пустельні ящірки.

— Який чудовий комплімент, — не змогла задушити в собі іронію Марджеріс.

— Не збивай мене, — попросив Ремілін. — А то ми так нікуди не встигнемо. Мені ще той дурний костюм надівати, а я не знаю, куди його засунув. Сподіваюсь, Суніві знайде.

— Ти сам збиваєшся, — зауважила Марджеріс. — Чого ти від мене хочеш?

Ремілін сів зручніше. Глибоко вдихнув, повільно видихнув.

— Ось дивись, ти ж все одно нікуди від мене не подінешся. Тебе офіційно попросили щось там розповісти мені про магістерій, без чого я точно пропаду. І ти мене навіть більш-менш влаштовуєш. Бо замість тебе ще якусь придурочну з приворотними амулетами і ідіотами-залицяльниками підсунуть. Котра буде думати, що це я в нашій компанії геть без мізків і робити дивні речі. Одна на півшляху від дядька до батька, три місяці тому, ще й намагалась мене чимось підпоїти, а потім посеред ночі в спальню лізла. А вранці якісь дивні тітки ледь двері не вибили. І дуже потім дивувалися, що їх мила дівчинка вирішила ночувати під кущиком надворі. Якусь дичину кричали, погрожували.

— І чим я заваджу? — спитала Марджеріс, зрозумівши, до чого він веде.

— Так хоча б з офіційної причини поруч крутитись не будуть. І не виявиться потім, що я не встояв перед чиїмись очима, бо надто часто в ті очі заглядав. Точніше виявиться, але я цей процес буду контролювати і знати, що відбувається.

— Ти про що?! — спитала Марджеріс, хоча, здається, чудово все зрозуміла.

— Це ж буде так мило. Бідний дикун приперся в столицю і не встиг роззирнутись, як взяв і закохався в першу ліпшу красуню…

— Яку ще красуню?! — роздратовано перепитала Марджеріс.

— Та от, сидить переді мною. В кофтинку закуталась і сурово бровки хмурить.

Марджеріс вдихнула і не стала говорити, що ніяка вона не красуня. Насправді, це дивлячись з ким порівнювати. В неї просто не виходило порівнювати себе з більшістю дівчат. Бо в її сім’ї майже всі були гарніші, а сестра ще й значно гарніша.

— І навіщо мені це? — спитала замість цього.

— Тобі ж потрібна робота. І ми чесно укладемо договір. Краще в храмі. Будеш щось на кшталт енкту…

— Енкту? — перепитала дівчина.

— Ну, це такі спеціальні красуні, котрі ходять по двоє поруч з високими чиновниками. Вони чай готують, записують щось, коли треба, гостей розважають, ну, багато чого. Офіційна робота і платять добре. Знала б ти які бої за цю роботу розгоряються, коли чергова енкту бере і заміж виходить. Заміжнім так працювати не по-статусу. Бо не можна оточувати турботою іншого чоловіка, коли вдома є свій. Та й діти заважати будуть.

— Дурдом, — тільки й змогла сказати Марджеріс.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше