— Я тебе ненавиджу! — рявкнула на нього дівчина, котра раптом відчула, що втрачати вже нічого. Від репутації вже нічого не залишилось. До вечора її ввічливо, в кращому випадку, попросять зібрати речі і кудись зникнути. Грошей на проживання в якомусь іншому місці нема. А “добрі” родичі з радістю цим скористаються. — Та я вас всіх ненавиджу! Ви тільки псувати все вмієте і всі чогось хочете! Та щоб ви всі провалились до якихось підземних богів і ніколи звідти не вибрались!
Брови дикуна полізли на лоба, а може навіть на потилицю спробували перекочувати і це було так смішно, що Марджеріс хихикнула.
— Та що з цими жінками вічно не так? — буркнув Ремілін і зробив до неї м’який і обережний крок, за що й отримав своєю книгою в лоба. — Зовсім здуріла?! — рикнув він, впіймавши книгу на півдорозі до підлоги, а потім кинувши на стіл коло стіни. Наче це була не цінна книга, а якась нічого не варта дурня.
— Не так?! — натурально зашипіла Марджеріс і безстрашно ступила до нього. І в очі вп’ялася поглядом, бажаючи, щоб він згорів і його попел полетів в вікно з протягом. — Ти, тупий ідіот, чи прикидаєшся?! Звідки ти такий взагалі взявся?! Хоча про що я, все ти чудово розумієш! Просто знущаєшся! Подобається псувати іншим життя, так?! Будеш стояти під деревом і спостерігати, як мене звідси викинуть, як приблудну кішку?! І своїх приятелів неодмінно захопи! Будете разом іржати, як ті коні, насолоджуватись! Щоб ви всі пропали і…
І Ремілін смикнув її до себе так, що аж зуби клацнули.
— Не смій розкидатись прокляттями! — рявкнув в обличчя. От точно як та плямиста кішка в якійсь пригодницькій книзі.
— Та я тебе ще й посмертним прокляну! Разом з дядьком! Та ви ніколи спокою не знатимете! Та…
І він закрив їй рота долонею, за що вона його й вкусила. З таким задоволенням, наче саме це їй було потрібне все життя.
— Ненормальна, — з помітним захопленням видихнув цей придурок. — Давай поговоримо. Мені аж цікаво, чого ти розкричалась. Я зараз заберу долоню і ти спокійно поясниш, чим незадоволена, добре?
Марджеріс спробувала вбити його поглядом. Нажаль, не вийшло.
— Знаєш, якби я не навісив щит від підслухування, на твої крики вже б півміста збіглося, — сказав, так і не прибравши долоню, в котру Марджеріс навіть вчепитись обома руками не могла, щоб спробувати її відсунути від свого обличчя. Їй же кляту сукню ще потрібно тримати. — Ти тут лізеш, ілюзію тримаєш через ці ідіотські правила. А вона тебе то вбити, то проклясти намагається. Наче ці пустельні ящірки в людській подобі в дитинстві її покусали. Або десь тут відкрили потаємну школу і перетворюють ніжних місцевих дів в агресивних хентші.
Марджеріс не знала, що таке хентші, але старанно його обізвала крізь долоню. Він, здається, навіть зрозумів.
— А ще Суніві вважають небезпечною, — пробурмотів. — А вона, максимум, вб’є, чи відріже щось на згадку. А ця проклинати відразу. А ще водниця. Спокійна сила, щоб її. Наче й не повертався в це чудове королівство.
Марджеріс трішки подумала і тріснула його по коліну. Він щось прошипів, але ні відпустити, ні прибрати долоню з її рота явно не збирався.
— Давай ми спокійно сядемо. От тут, за стіл. Поговоримо. Розберемось, чого ти на людей кидаєшся, як хетші з базару, котра півночі їхала зі свого оазису і тепер спати хоче. Домовимось до чогось. Поясниш мені. Не будеш більше проклинати? Бо в тебе з таким настроєм ще вийде, випадково.
Вмовляючи, він довів її до столу, акуратно прибрав долоню з обличчя, незрозумілим чином запхав на стілець і спритно присунувши другий майже впритул, сів на нього.
— Розповідай! — велів таким тоном, що в Марджеріс щось смикнулось до нього, щось готове розповісти все, що завгодно, вона навіть рот відкрила.
А потім так і завмерла.
— Ти дивись, не вийшло, — здивувався він.
І Марджеріс протягнула руку, схопила чорнильницю і вилила йому на голову. А потім нервово хихикнула, бо уявила, як би на це відреагували дорогі родичі.
— Стримані і ніжні місцеві жінки, — пробурчав дикун, торкнувшись чорнила, котре потекло по обличчю. — Виховані і холодні.
— Я тебе ненавиджу, — чесно сказала Марджеріс. Бо яка різниця? І саме він усе знищив.
— За що? — здивувався він.
— Тепер мене звідси викинуть. Тут потрібно мати ідеальну репутацію. А яка репутація, якщо в вікна чоловіки лізуть? І кому я доведу, що нікого не кликала? — сумно пояснила вона і спробувала встати. — Речі зібрати потрібно. Цікаво, Нетсі дозволить хоч трошки пожити в неї? І хто тепер візьме мене помічницею в лабораторію? А ніхто.
Марджеріс огортав незрозумілий спокій. Ну, сенс смикатись, якщо вже пізно?
А цей… герцогський онук гарно посміхнувся і заявив:
— Та все гаразд, ніхто тебе не вигонить.
І навіть другої чорнильниці на столі не було.