– Тобі не можна спілкуватись з Суніві, – застогнав придурок, коли Марджеріс, зі всіх сил тримаючи кляту сукню, присіла біля нього і обережно потикала пальцем в плече. – Вона теж з цього починала. Потім так і не відучитись.
– Чоловіками об стіни кидатись? – уточнила Марджеріс, думаючи, чи можна вважати, що з ним все гаразд, раз він розмовляє.
– Цицьки показувати.
– Я не… – почервоніла дівчина і велівши подумки не виправдовуватись перед цим дикуном, агресивно спитала: – Ти навіщо в моє вікно поліз? А якби я якраз перевдягатись?
– Було б значно цікавіше, – ні краплі не розкаявся він.
— Ти мерзенний придурок, — не витримала Марджеріс і встала на ноги.
Жаліти цього дикуна і відчувати себе винуватою різко перехотілося. Йому хотілося ще додати. Ногою по пиці, от прямо по посмішці. Фантазія тут же намалювала як би на подібні новини відреагував дорогий батько і ще дорожчий дідько, і ця ідея стала ще привабливішою. Та дядько б по стелі бігати навчився. Як той тарган.
Тарган він і є.
Ремілін заворушився, припіднявся, опершись на лікоть, і Марджеріс відступила на крок, ловлячи себе на тому, що роздивляється, як гарно довгі пасма, котрі вибились з хвота, падають на обличчя, як пролягає тінь по вилиці, а очі доволі життєрадісно блищать. От милуватися ним було приємно. Все інше — ні. Радувало тільки, що він навіть не намагається маскуватися під достойного уваги чоловіка, як деякі. Тут відразу і все зрозуміло. І краще б триматися якнайдалі.
Клятий дядько з його дурними інтригами.
І чому вона раніше не подумала про власні гроші? Так, воно б відволікало від навчання, можливо зробило життя важчим, але тоді в неї було б більше вибору.
От про що вона, така наївна, досі думала? Що батько якось згадає про старшу дочку і вирішить зробити їй щось хороше. Ага, згадав.
— Ти ж мене не боїшся? — з сумнівом спитав Ремілін, на диво плавним рухом сівши. І очі, здається, в нього були ще жовтіші, ніж раніше.
Марджеріс на мить навіть страшно стало. Наче вона заглянула в очі хижаку. От тій гарній кішці в звіринці магістерію. Родом з лісу, де постійні дощі. Вона яскрава, жовта в темно-коричневі плями. І очі жовті. І рухається так же, як цей дикун.
— Ти не перевертень? — спитала Марджеріс, відступаючи на іще один крок.
— Перевертнів не буває, — сказав він впевнено, опершись ліктем на коліно і підперши долонею підборіддя. — Бувають духи і різні не люди. Боги іноді приходять в звіриній подобі. Ще бувають чарівні звірі і прояви магії, іноді навіть людської. А перевертнів не буває.
І посміхнувся привабливо.
Марджеріс відступила ще на крок, тримаючи ліф і подумки себе лаючи. Його треба вигнати, негайно. А вона тут милується. Бо дуже гарний.
І прекрасно про це знає, нагадала собі дівчина. Відступати було особливо нікуди, хіба що в коридор вискакувати, а це дуже погана ідея.
— Ти навіщо вліз в моє вікно? — спитала вона якомога спокійніше.
— О, знову про крижану королеву згадала, — посміхнувся Ремілін.
— Навіщо? — проігнорувала його слова Марджеріс. Він же спеціально її дратує. От точно спеціально.
— Книжку приніс. Не можна таке віддавати посильним.
— Це не дає тобі права…
— Терпіти не можу всі ці умовності, котрі життя ускладнюють і від котрих жодної користі.
— Лазити в вікна до дівчат, це умовності?
— Не пускати посеред дня в будинок, де живуть ці дівчата, гостей-чоловіків. Навіть на пів хвилини і з супроводом якоїсь старої відьми. Впевнений, якби я чемно постукав в двері цієї сумнівної будівлі і попросив тебе вийти, було б не набагато краще. І всі б дуже зацікавились. А віддавати цю книгу посеред вулиці, щоб ти потім ще й носила її з собою… та навіщо так увагу привертати?
Марджеріс хмикнула, хоча його слова звучали правдиво. Дівчат, до котрих постійно стукають чоловіки, могли взагалі попросити виїхати кудись, де таке допустимо і псувати власну репутацію, як хочеться. А на чужу не зазіхати. І це дійсно іноді все ускладнювало. Але лізти в вікно, ну от навіщо?
— Забирайся, — сказала Марджеріс.
— Якась ти зла. А раптом в мене в голові запаморочиться, я впаду.
— Не мороч мені голову. Ти свою Суніві міг прислати, але ж не захотів, тобі так не цікаво.
— Не цікаво, — признав дикун і нарешті встав. Вийняв з-за пазухи невелику книгу в світлій обкладинці і зробив крок до Марджеріс.
Вона відступила.
Він широченно усміхнувся.
— Що, передумала книгу переписувати? — спитав, нахиливши голову на бік.
— Ні, — відповіла вона і зусиллям волі залишилась на місці, коли він зробив черговий крок. Схопилась за книгу так, що аж пальці побіліли, коли він її протягнув, і притисла до грудей.
А потім їй в голову закралась одна думка. Вона подумала про те, як цей недобитий об стіну буде спускатися і раптом зрозуміла, що на дворі день. І це кляте вікно виходить не на глуху стіну. І люди там ходять. А він поліз, ігноруючи всі ці факти.
І мабуть Марджеріс зблідла. Бо дикун нахмурився і спитав:
— Ти збираєшся знепритомніти?