Лети, пташко

розділ 7

– Тобі не можна спілкуватись з Суніві, – застогнав придурок, коли Марджеріс,  зі всіх сил тримаючи кляту сукню, присіла біля нього і обережно потикала пальцем в плече. – Вона теж з цього починала. Потім так і не відучитись.

– Чоловіками об стіни кидатись? – уточнила Марджеріс, думаючи, чи можна вважати, що з ним все гаразд, раз він розмовляє. 

– Цицьки показувати.

– Я не… – почервоніла дівчина і велівши подумки не виправдовуватись перед цим дикуном, агресивно спитала: – Ти навіщо в моє вікно поліз? А якби я якраз перевдягатись?

– Було б значно цікавіше,  – ні краплі не розкаявся він.

— Ти мерзенний придурок, — не витримала Марджеріс і встала на ноги.

Жаліти цього дикуна і відчувати себе винуватою різко перехотілося. Йому хотілося ще додати. Ногою по пиці, от прямо по посмішці. Фантазія тут же намалювала як би на подібні новини відреагував дорогий батько і ще дорожчий дідько, і ця ідея стала ще привабливішою. Та дядько б по стелі бігати навчився. Як той тарган.

Тарган він і є.

Ремілін заворушився, припіднявся, опершись на лікоть, і Марджеріс відступила на крок, ловлячи себе на тому, що роздивляється, як гарно довгі пасма, котрі вибились з хвота, падають на обличчя, як пролягає тінь по вилиці, а очі доволі життєрадісно блищать. От милуватися ним було приємно. Все інше — ні. Радувало тільки, що він навіть не намагається маскуватися під достойного уваги чоловіка, як деякі. Тут відразу і все зрозуміло. І краще б триматися якнайдалі.

Клятий дядько з його дурними інтригами.

І чому вона раніше не подумала про власні гроші? Так, воно б відволікало від навчання, можливо зробило життя важчим, але тоді в неї було б більше вибору.

От про що вона, така наївна, досі думала? Що батько якось згадає про старшу дочку і вирішить зробити їй щось хороше. Ага, згадав.

— Ти ж мене не боїшся? — з сумнівом спитав Ремілін, на диво плавним рухом сівши. І очі, здається, в нього були ще жовтіші, ніж раніше.

Марджеріс на мить навіть страшно стало. Наче вона заглянула в очі хижаку. От тій гарній кішці в звіринці магістерію. Родом з лісу, де постійні дощі. Вона яскрава, жовта в темно-коричневі плями. І очі жовті. І рухається так же, як цей дикун.

— Ти не перевертень? — спитала Марджеріс, відступаючи на іще один крок.

— Перевертнів не буває, — сказав він впевнено, опершись ліктем на коліно і підперши долонею підборіддя. — Бувають духи і різні не люди. Боги іноді приходять в звіриній подобі. Ще бувають чарівні звірі і прояви магії, іноді навіть людської. А перевертнів не буває.

І посміхнувся привабливо.

Марджеріс відступила ще на крок, тримаючи ліф і подумки себе лаючи. Його треба вигнати, негайно. А вона тут милується. Бо дуже гарний. 

І прекрасно про це знає, нагадала собі дівчина. Відступати було особливо нікуди, хіба що в коридор вискакувати, а це дуже погана ідея.

— Ти навіщо вліз в моє вікно? — спитала вона якомога спокійніше.

— О, знову про крижану королеву згадала, — посміхнувся Ремілін.

— Навіщо? — проігнорувала його слова Марджеріс. Він же спеціально її дратує. От точно спеціально.

— Книжку приніс. Не можна таке віддавати посильним.

— Це не дає тобі права…

— Терпіти не можу всі ці умовності, котрі життя ускладнюють і від котрих жодної користі.

— Лазити в вікна до дівчат, це умовності?

— Не пускати посеред дня в будинок, де живуть ці дівчата, гостей-чоловіків. Навіть на пів хвилини і з супроводом якоїсь старої відьми. Впевнений, якби я чемно постукав в двері цієї сумнівної будівлі і попросив тебе вийти, було б не набагато краще. І всі б дуже зацікавились. А віддавати цю книгу посеред вулиці, щоб ти потім ще й носила її з собою… та навіщо так увагу привертати?

Марджеріс хмикнула, хоча його слова звучали правдиво. Дівчат, до котрих постійно стукають чоловіки, могли взагалі попросити виїхати кудись, де таке допустимо і псувати власну репутацію, як хочеться. А на чужу не зазіхати. І це дійсно іноді все ускладнювало. Але лізти в вікно, ну от навіщо?

— Забирайся, — сказала Марджеріс.

— Якась ти зла. А раптом в мене в голові запаморочиться, я впаду.

— Не мороч мені голову. Ти свою Суніві міг прислати, але ж не захотів, тобі так не цікаво.

— Не цікаво, — признав дикун і нарешті встав. Вийняв з-за пазухи невелику книгу в світлій обкладинці і зробив крок до Марджеріс.

Вона відступила.

Він широченно усміхнувся.

— Що, передумала книгу переписувати? — спитав, нахиливши голову на бік.

— Ні, — відповіла вона і зусиллям волі залишилась на місці, коли він зробив черговий крок. Схопилась за книгу так, що аж пальці побіліли, коли він її протягнув, і притисла до грудей.

А потім їй в голову закралась одна думка. Вона подумала про те, як цей недобитий об стіну буде спускатися і раптом зрозуміла, що на дворі день. І це кляте вікно виходить не на глуху стіну. І люди там ходять. А він поліз, ігноруючи всі ці факти.

І мабуть Марджеріс зблідла. Бо дикун нахмурився і спитав:

— Ти збираєшся знепритомніти?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше