Боротьба за свободу

- Агов, бовдури, прокидайтеся! - сердито вигукнула Емма, штовхаючи барона й Ігнатіуса, котрі гучно хропіли в кущах.  

- Що сталося? - здригнувся Ігнатіус. - Я всього на мить заплющив очі.

- Тоді поясни, куди всі поділись? - прошипіла дівчина і вказала пальцем на галявину, де сиділи тільки Філософ і Краліс. 

- Не знаю, - стенув плечима той. 

- Думаю, вони повернуться, - зауважив барон. - Не могли ж вони кинути тут старого з хлопчаком.

- Господар наказав не спускати з них очей, слухати кожну їхню розмову! - насупилась Емма. - А ви все проспали! 

- А що робила ти в цей час? - огризнувся Ігнатіус. - Ти теж спала!

- Так, спала, бо не я була на варті! 

- Зачекайте, я намагаюсь почути, про що говорять старий із малим, - шикнув на них барон, приклавши до вуха медальйон. З прикраси тонкою чорною ниткою вилетіла Темрява й опустилась неподалік від Філософа. 

- Ну що? - поцікавився Ігнатіус. 

- Нічого особливого, - пхикнув барон. - Вони розказують один одному літери. Яка нудьга. 

- Ситуацію потрібно виправляти, - мовила Емма, поставивши руки в боки, і звернулась до барона: - Ти залишайся тут і пильнуй їх, а ми з Ігнатіусом вирушим за іншими. Темрява відчуває енергію Персня, тому швидко приведе нас до його тимчасового господаря. 

***

  Тим часом Емілія з Адою намагались знайти в сараї що-небудь гостре, аби розрізати на руках мотузки. Однак у затхлому приміщенні не було сховків із ножами чи якимись скляними предметами. 

- Ці люди замислили щось погане, - говорила Ада, розгрібаючи ногою солому. - Звідси треба тікати.

- Ох, все це марно, - зітхнула Емілія, роздивляючись заплетені павутинням кутки. - Тут немає нічого гострого!

- Якби в мене були гострі зуби, я б ці мотузки перегризла, - насупилась Ада й притулилась спиною до стіни. Однак швидко звідти відскочила. 

- Ой! Мене щось вкололо! - вигукнула вона, озирнувшись. 

  Емілія примружила очі й вражено охнула:

- Та це ж гвіздок! 

- Тихіше! - Ада притулила палець до губ і пошепки додала: - Давай я спробую розрізати об нього мотузку, а потім і тебе розв'яжу. 

- Гаразд. Ніколи не думала, що стану радіти звичайному гвіздку, - пирснула дівчина. 

  Це виявилось дуже складно. Підняти зв'язані за спиною руки на рівень вбитого в стіну гвіздка здавалося нездійсненною задачею, тому Ада кілька разів підстрибувала, намагаючись зачепити за нього мотузку. Після безлічі спроб дівчина пошкрябала до крові всі руки, але врешті-решт змогла за нього зачепитися. Щоб перетерти мотузку, довелося витратити півгодини.

- Залишилось ще трохи, - підбадьорливо мовила Емілія, не зводячи очей із її рук. 

  Нарешті мотузка перетерлась. Викрутивши руки з пастки, Ада кинулась звільняти Емілію. Заривши мотузки в солому, дівчата підійшли до дверей і знову визирнули в шпарини. 

- І як нам звідси вибратись? - запитала Емілія. - Двері надійно зачинені.

- Значить, треба дочекатися, коли хтось їх відчинить, - мовила Ада. - Пропоную знову підняти галас. 

  Набравши повні груди повітря, дівчата стали голосно кричати, верещати, гамселити ногами в стіни. Їхній поневолювач попереджав, що не стане терпіти їхню шумну поведінку, тому, почувши крики, став наближатися до сараю. Дівчата почули благословенний дзвін ключів. Доки поганець возився із замком, вони набрали по жмені піску й завмерли перед дверима в очікуванні. 

- Що за балаган ви тут влаштували? - гаркнув чоловік, ввійшовши всередину. 

 Не встиг він зробити і двох кроків, як Емілія сипнула йому в обличчя добрячу порцію піску. Він здавлено зойкнув і затулив обличчя руками. Скориставшись слабкістю ворога, Ада штовхнула його на підлогу, і вони з Емілією вибігли з сараю.

- Зміюки! - загорлав чоловік. Пісок потрапив йому в очі. - Ви заплатите за це! 

  Дівчата вибігли з сараю і розгублено роззирнулися. Стало ясно, що вони перебувають у поселенні, яке з усіх боків оточував високий частокіл. Куди не кинься - суцільна стіна зі щільно збитих колів, суцільний тупик! Люди в капюшонах відразу помітили втікачок і кинулись їх хапати. Схопивши поділи суконь, Ада й Емілія дременули, куди дивляться очі. Обидві без слів зрозуміли, що в цій сутичці вони рано чи пізно програють. 

- Хапайте їх! - кричав поневолювач, протираючи очі. - Не дайте їм втекти!

  За втікачками, ніби зграя граків, погналася ціла юрба людей у капюшонах. Дівчата побачили дерев'яні ворота, однак ті були зачинені й охоронялися істуканами в плащах. Іще один тупик! Повна безвихідь! 

  Хтось із капюшонників стрибнув навздогін Емілії і схопив її за ногу. Дівчина так карколомно гепнулась, що аж землі скуштувала. Ада загальмувала, аби їй допомогти, однак її за руку вхопив ще один капюшонник. 

- Відпустіть! Відпустіть нас! - борсалась Ада, безпорадно поглядаючи на ворота. 

- Хто ви такі? - кричала Емілія, штовхаючи ногами капюшонника, що хотів підняти її з землі. - Що ви замислили?! 

  Вимивши з очей пісок, розлючений поневолювач швидкими кроками наблизився до дівчат і з розмаху дав їм по ляпасу. Вони аж похитнулись від несподіванки, а він гнівно прогарчав:

- Не треба було мене злити! 

- Як ви смієте? - прошипіла Емілія, зиркнувши на нього з-під лоба. 

- Це вам за те, що намагалися мене обдурити! - насупився він. - Чіпати я вас не буду. До початку ритуалу ви маєте бути живі. 

- Про що ви говорите? - зблідла від жаху Ада. - Який ще ритуал? 

  Однак чоловік не відповів. Він глянув на людей, котрі тримали полонянок, і сказав:

- Киньте їх назад до сараю і не відходьте від нього ні на крок. 

- Відпустіть нас! - заверещала Емілія, намагаючись вирватись від капюшонників. - Який ритуал?!  

- Якщо ви ще раз спробуєте втекти, то дуже дорого за це заплатите, - промовив чоловік, спостерігаючи за тим, як дівчат штовхають назад до сараю. 

***

  Минуло вже багато часу, відколи Лерой, Камальт і Редеора блукали лісом у пошуках зниклих подруг. Здавалося, дівчата дійсно провалилися крізь землю. Крім шматка сукні, що висів на гілці, не зустрілось більше ніяких зачіпок. Камальт і Редеора, схоже, потроху губили надію вийти на їх слід, однак Лерой навіть не думав здаватися! Хоча в його серце вперто стукався відчай.