Епілог

Кажуть, найнебезпечніші чоловіки — це не ті, хто ніколи не ламався, а ті, хто ламався настільки сильно, що навчився збирати себе заново… уже без зайвих ілюзій. Через роки Леон Кеннеді став саме таким. Той самий будинок у горах. Той самий Porsche у гаражі. Той самий байк. Той самий підвал, де удари по груші іноді звучали гучніше за спогади. Ті самі дорогі годинники. Та сама шкіряна куртка. Але сам Лео… вже інший. Тепер його сарказм гостріший. Усмішка — рідша, але небезпечніша. Погляд — холодніший. Рухи — точніші. Він більше не чекає біля дверей. Не дивиться в минуле з надією. Не шукає її силует у хаосі місій. Крісті не зникла з його історії. Вона залишилась у ній назавжди. Але вже не як любов, яка могла врятувати. Як урок, який остаточно навчив: навіть найсильніше почуття не завжди перемагає вибір. Одного вечора, вже значно пізніше, сидячи біля каміна після чергової місії, Кріс, дивлячись на старого друга поверх келиха, усе ж запитав:

          — Як думаєш… якби тоді все було інакше?

          Лео мовчав довго. Дивився на вогонь. На власні руки. На годинник. На шкіряну куртку, недбало залишену поруч. А потім ледь, майже невловимо всміхнувся — не щасливо. Не боляче. По-дорослому.

          — Тоді… — коротка пауза, — я, можливо, не став би тим, ким мусив.

          Кріс фиркнув.

          — Ненавиджу, коли ти звучиш мудро.

          — Сам у шоці.

          За вікном шумів вітер. Гори стояли незмінно. Десь далеко світ знову котився до чергової катастрофи, і Лео це знав. Але тепер він теж був іншим. Не тому, що перестав вірити. А тому, що навчився вірити значно обережніше. І коли наступного ранку він, як завжди, надягнув годинник, узяв ключі, поправив ту саму шкіряну куртку й завів двигун байка, у дзеркалі заднього виду лишився не хлопець із Рейманн-Сіті. І навіть не чоловік, якого колись зламала Крісті. Там був Леон Скотт Кеннеді. Один із найкращих. Один із найнебезпечніших. І чоловік, який остаточно зрозумів головне: якщо вижив після війни… мусиш не втратити себе.