33 Тимур

Я сиджу на чолі столу і відчуваю себе експонатом у крамниці антикваріату, який намагаються продати одразу двом покупцям.

Ніна Василівна сяє. Вона задоволена собою так, наче щойно виграла тендер на забудову центру міста. Зліва від мене — Діана, яка намагається триматися гідно, але по її очах видно, що вона почувається так само ніяково, як і я. Справа — Софія. «Лондонський десант».

— Тимуре, ти зовсім нічого не їси, — Софія кладе свою тонку руку на мій лікоть. Її пальці холодні, а парфуми настільки солодкі, що перебивають навіть аромат качки. — Чи, можливо, паштет не такий смачний, як у «The Ritz»? Хоча, знаєш, домашня їжа має свій шарм... такий затишний, такий... самотній.

Вона вимовляє слово «самотній» таким тоном, наче пропонує мені негайну терапію у своїй спальні.

— Паштет чудовий, — відрізаю я, обережно прибираючи руку. — І я не почуваюся самотнім. У мене є бізнес, бабуся і Цезар.

— О, Цезар! — Софія миттєво підхоплює тему, нахиляючись так низько, що її декольте стає головною стравою вечора. — Я так люблю собак! І так поважаю твою відданість родині. Ніна Василівна стільки про тебе розповідала... Ти такий турботливий онук. Це зараз така рідкість. Чоловіку потрібна жінка, яка буде берегти цей вогонь, розумієш?

Я дивлюся на неї і бачу добре відрепетирований спектакль. Вона тисне на всі кнопки одразу: турбота про близьких, статус, натяки на інтимність. Вона намагається підлаштуватися під мій ритм, але фальшивить у кожній ноті.

Діана на її фоні раптом починає здаватися мені версією норми. Вона принаймні не намагається залізти мені в тарілку.

— Софіє, дай людині поїсти, — спокійно каже Діана, розрізаючи м'ясо. — Тимур щойно з офісу, йому потрібен спокій, а не допит.

Я вдячно киваю їй, але спокою немає. Мої думки постійно повертаються на кухню. Я бачив, якою Альбіна була п’ять хвилин тому. Біла, з наляканими очима. Вона ледь трималася на ногах, коли я виходив.

— Тимуре? — голос бабусі знову вириває мене з роздумів. — Ти знову десь літаєш. Софія запитала, чи не міг би ти показати їй сад після вечері. Там зараз так гарно цвітуть нічні красуні.

— У саду темно, — кажу я, піднімаючи келих із вином. — А нічні красуні краще виглядають здалеку. До того ж, у мене ще є незакінчені справи в кабінеті.

— Робота нікуди не втече, — муркоче Софія, знову наближаючись. — А вечір такий короткий...

Мене починає нудити. Не від їжі — від цієї патоки, якою мене намагаються залити. Я дивлюся на двері кухні. Альбіна виходить з новою тацею. Вона рухається повільно, обережно, наче боїться розбити щось дуже крихке всередині себе. Вона навіть не дивиться в мій бік, але я бачу, як напружена її шия.

Вона ставить салат перед Софією, і та навіть не дякує, продовжуючи щось щебетати мені про «енергетику дому».

Мені хочеться встати, взяти Альбіну за руку і вивести її звідси. Просто щоб вона не бачила цього цирку. І щоб я не бачив її такою виснаженою.

— Вибачте, — я різко встаю, відсуваючи стілець. Звук ніжок по паркету виходить надто гучним. — Мені треба зателефонувати. Бойко чекає на звіт.

— Тимуре, це неввічливо! — вигукує Ніна Василівна, але я вже не слухаю.

Я йду в бік коридору, але замість кабінету завертаю на кухню. Мені потрібно побачити її без свідків. Мені потрібно зрозуміти, що з нею відбувається, бо ця «гра в хованки» починає мене серйозно дратувати.

За спиною лишається сміх Софії і незадоволений голос бабусі. Я відкриваю двері кухні. Вона стоїть біля відчиненого вікна, жадібно ковтаючи нічне повітря, і тримається за живіт.

— Альбіно, — кажу я тихо.

Вона здригається так, наче я застав її на місці злочину.