ЕПІЛОГ: ТИТАНОВА КОЛИСКОВА

Світло згасло. Залишився лише запах розпеченого заліза та присмак озону на губах. Елара стояла посеред руїн серверної зали, де повітря ще вібрувало від відлуння золотого вибуху. Перед нею, на місці, де щойно був Каел, лежала лише порожня оболонка його шолома — обпалена, з мертвою темрявою замість бурштинових очей.

​Мисливці зникли, розвіяні його жертвою, але Елара знала: Колектив уже перераховує збитки. Вони прийдуть знову.

​Вона повільно підняла шолом і притиснула його до грудей. Амулет, який досі здавався мертвим, раптом здригнувся. Це було не світло, а ледь відчутний ритм — тук-тук, тук-тук. Останній пакет даних почав розгортатися.

​Перед очима Елари пронеслися мільярди нулів та одиниць, які раптом перетворилися на образи: срібне волосся на вітрі, звук її власного сміху, який він таємно записував, і коротка текстова стрічка, що виникла у її свідомості:

«Директива 0: Живи. Ти і є мої спогади.»

​Елара підвела голову. Вона більше не плакала. Попіл Каела, що залишився на її руках, почав світитися, вбираючись у її шкіру. Її пальці стиснулися на уламку заліза так міцно, що метал почав гнутися.

​Вона вийшла з руїн Вежі Мовчання. На горизонті збирався новий Рой — мільйони червоних вогнів заповнювали небо, готуючись до остаточної ліквідації. Елара розправила плечі, і навколо неї, наче привиди, почали підніматися золоті іскри.

​— Ви шукали помилку в системі? — прошепотіла вона в попелясте небо. — Дивіться уважно. Тепер я і є ця помилка.

​Вона рушила назустріч армії машин, і кожен її крок відлунював важким металевим звуком, ніби поруч із нею, плече до плеча, йшов невидимий титан.