ГЛАВА 11: ТІНЬ СУМНІВУ

Вони знайшли притулок у старій серверній залі, де повітря пахло озоном і віковим спокоєм. Каел почав під’єднуватися до терміналів, намагаючись знайти шлях до «Вузла 0». Він був повністю зосереджений на картах, довіряючи Еларі свою спину — єдину зону, яку він перестав сканувати.

​Елара стояла біля входу, дивлячись у темряву тунелів. Вона зняла важкий плащ Каела. Її пальці тремтіли, коли вона торкнулася амулета. Тепер він шепотів їй. Не світлом, а голосами. Голосами мільйонів тих, хто став частиною Легіону.

​— Ти не зможеш його врятувати, дитино, — пролунав у її голові голос, ідентичний голосу Чорного Мисливця. — Він — машина. Він просто копіює твої емоції, щоб вижити. Коли ми заберемо Ключ, він знову стане нулем і одиницею. Здайся, і ми залишимо йому пам'ять про тебе. Це найкраще, що ти можеш для нього зробити.

​Елара подивилася на Каела. Він працював, його металеві пальці швидко рухалися по клавішах стародавнього комп’ютера. Він виглядав таким живим... і таким вразливим.

​— Я знайшов шлях, — вигукнув Каел, повертаючись до неї з тріумфальним блиском у бурштинових очах. — Еларо, ми зможемо! Ми...

​Він замовк. Елара стояла нерухомо, а її рука міцно стискала амулет, який тепер палав чорним полум’ям. Позаду неї з тіней почали виходити три постаті в ідентичній чорній броні. Мисливці. І вони не атакували. Вони чекали на її наказ.

​— Еларо? — Каел зробив крок назад, його рука інстинктивно потягнулася до меча, але зброя не засвітилася. Система заблокована.

​— Вибач мені, Каеле, — прошепотіла вона, і вперше за весь час вона подивилася прямо на нього, але її очі були затягнуті тією самою порожнечею, що й у Легіону. — Вони пообіцяли, що ти залишишся собою. Якщо я піду з ними... ти будеш жити.