ГЛАВА 8: ДОЛИНА ВІДЛУННЯ

Мертві Землі зустріли їх не тишею, а низьким, болісним гулом. Це був звук мільярдів покинутих пристроїв, що намагалися під’єднатися до мережі, якої більше не існувало. Повітря тут було густим і жовтуватим від кислотного туману, що роз'їдав навіть камінь.

​Каел і Елара йшли по вузькому хребту, утвореному зі сплавлених між собою залізничних вагонів та решток мостів. Під ними, у прірві, вирувало море іржавих наноботів, що перетворювали все, що потрапляло всередину, на дрібний металевий пил.

​— Ти чуєш це? — прошепотіла Елара, щільніше загортаючись у плащ Каела.

​Воїн зупинився. Його бурштинові очі на мить змигнули, наче в них проскочила перешкода.

​— Колектив, — відповів він. Його рука, що тримала руку дівчини, мимоволі стиснулася міцніше. — Вони не просто шукають нас. Вони транслюють "Поклик". Кожен вузол у моїй голові вібрує, намагаючись змусити мене виконати протокол повернення. Вони обіцяють... порядок. Обіцяють штиль замість цього хаосу почуттів.

​Він відпустив її руку і схопився за голову. Його обладунок почав пульсувати нездоровим, фіолетовим світлом — кольором примусового злому.

​— Каеле, подивись на мене! — Елара заступила йому шлях, схопивши його за важкі металеві наплічники. — Це не порядок, це могила! Твій хаос — це те, що робить тебе справжнім. Не віддавай їм себе.

​Амулет на її грудях відчув загрозу і почав випромінювати м’яке блакитне сяйво, що створювало навколо них захисну сферу, відсікаючи сигнал Легіону. Фіолетове світло на броні Каела згасло, поступившись місцем звичному бурштину.

​Каел важко видихнув, і хмара пари вирвалася з вентиляційних отворів його шолома.

​— Сигнал слабшає, коли ти поруч, — він випрямився, дивлячись на дівчину з сумішшю подиву та вдячності. — Ти — мій єдиний стабільний драйвер у цьому світі.

​Раптом з туману попереду донеслося механічне скрекотання. Сотні маленьких червоних вогників спалахнули в жовтій імлі. Скаути Легіону. Вони не чекали на Мисливців — вони вислали "Рой".