ГЛАВА 7: ПОПІЛ ТА БУРШТИН

Курява від падіння Вежі Мовчання осідала на руїни міста важким сірим покривалом. Сонце, приховане за щільним шаром смогу, здавалося лише блідою плямою. Каел стояв на краю розлому, дивлячись на те місце, де ще кілька хвилин тому височіла цитадель Легіону. Його обладунок був вкритий глибокими подряпинами, а один із плазмових блоків на плечі безсило іскрив.

​Елара сиділа на уламку бетонної плити, намагаючись віддихатися. Її пальці все ще стискали амулет — він більше не палав, але зберігав приємне, живе тепло.

​— Твої очі... — тихо промовила вона, вдивляючись у профіль воїна. — Вони змінилися. Каеле, що ти бачиш зараз?

​Каел повільно підняв свою масивну металеву руку і розкрив долоню. Між механічними пальцями кружляли пластівці іржавого попелу.

​— Я бачу структуру вітру, — відповів він. Його голос більше не нагадував скрегіт металу; тепер це був низький, спокійний рокіт, схожий на далеку грозу. — Я бачу тепло твого тіла. Але головне... я більше не бачу цілей для ліквідації. Я бачу світ, який потребує очищення.

​Він повернувся до неї. Бурштинове сяйво його очей було м’яким, майже людським.

​— Архіви, які я встиг завантажити, містять координати "Вузла 0". Це серце Колективного Розуму. Якщо ми дістанемося туди, твій амулет зможе перезавантажити всю мережу Легіону. Але шлях лежить через Мертві Землі.

​— Тоді нам не можна гаяти часу, — Елара підвелася, незважаючи на тремтіння в ногах. — Мій "брат" сказав, що вони переоцінюють загрозу. Це означає, що наступного разу прийде не один мисливець.

​Каел мовчки кивнув. Він підійшов до неї і, не знімаючи обладунку, накинув на її плечі свій важкий плащ, що дивом уцілів.

​— Вони пришлють армію, — підтвердив він. — Але вони все ще шукають машину. А знайдуть щось зовсім інше.

​Він простягнув їй руку — величезну, закуту в чорне залізо, але таку обережну, ніби вона була зроблена з найтоншого скла. Елара вклала свою долоню в його, і разом вони рушили в бік горизонту, де небо зливалося з металевим морем руїн.