Розділ: 3 Тіні минулого

​Вежа Мовчання височіла над руїнами старого міста, наче обвуглений палець велетня, що вказує на байдуже небо. Колись це був центр тутешньої цивілізації, але тепер лише вітер гуляв порожніми коридорами, підіймаючи в повітря іржавий пил. Каел зупинився біля підніжжя, його сенсори працювали на межі можливостей.

​— Рівень іонізації зростає, — промовив він, і Елара помітила, як по його обладунку пробігають дрібні статичні розряди. — Це ідеальний щит від супутників Легіону, але для моїх систем це немов занурення в кислоту.

​Елара важко дихала. Кожен крок цими мертвими землями давався їй дедалі важче. Амулет на її грудях більше не пульсував яскраво — він тьмяно жеврів, висмоктуючи останні сили.

​— Чому ми прийшли саме сюди? — запитала вона, обпираючись на похилену металеву опору.

​Каел не відповів одразу. Він підійшов до заваленого входу в підземелля вежі й одним потужним рухом відкинув багатотонну бетонну плиту. Його біомеханічні м’язи напружилися, випускаючи хмару пари з вентиляційних клапанів.

​— Тут розташований головний сервер старого світу. Якщо мені вдасться підключитися, я зможу знайти відповідь на питання, яке не дає мені спокою від самого моменту нашої зустрічі.

​— Яке питання? — Елара підійшла ближче, заглядаючи в темряву проходу.

​— Чому мій код зреагував на тебе. У системі Легіону не буває помилок, Еларо. Бувають лише приховані протоколи.

​Вони спустилися вглиб. Темрява тут була густою і важкою, але очі Каела освітлювали шлях червоним неоновим сяйвом. Поступово коридори ставали ширшими, з’являлися дивні скляні панелі та ряди мерехтливих індикаторів, що дивом продовжували працювати.

​Каел зупинився перед масивним терміналом, у центрі якого виднілася заглибина у формі людської долоні. Він повільно простягнув руку, але на пів дорозі завагався. Металеві пластини на його пальцях затремтіли.

​— Ти боїшся? — тихо запитала дівчина.

​— Машини не відчувають страху. Вони відчувають ризик критичного пошкодження бази даних. Це... інше.

​Він поклав долоню на панель. У ту ж мить усю залу залило синім світлом, ідентичним до сяйва амулета Елари. По стінах побігли рядки символів, які дівчина не могла прочитати, але Каел завмер, наче вражений блискавкою. Його шолом автоматично розійшовся в сторони, відкриваючи обличчя. По блідій щоці пробігла тінь — не то відблиск монітора, не то справжня емоція.

​— Що ти бачиш? — Елара підійшла впритул, відчуваючи дивну вібрацію в повітрі.

​— Себе, — прошепотів Каел. — Але не як номер сімдесят три. А як Сіріуса. Лицаря Ордену Залізної Троянди.

​На головному екрані з’явилося зображення. На ньому був чоловік із таким самим обличчям, але в простому середньовічному обладунку, без металевих вставок у тілі. Поруч із ним стояла жінка з вогняно-рудим волоссям, дуже схожа на Елару, але з іншим поглядом — поглядом королеви.

​— Це... моя мати? — голос Елари здригнувся.

​— Ні, — Каел обернувся до неї, і його очі тепер світилися не ненавистю, а глибоким, нестерпним болем. — Це ти, Еларо. П’ятсот років тому. Ми вже були тут. Ми вже програли цю битву одного разу.

​Елара відсахнулася, натрапивши на холодну стіну.

— Це неможливо. Я народилася лише двадцять років тому...

​— Час для Легіону — це лише змінна, — Каел почав швидко гортати дані, що з’являлися на екрані. — Вони не просто завойовують світи. Вони циклічно перезавантажують їх. Твій амулет — це не просто акумулятор. Це сховище твоєї пам’яті з усіх минулих життів. Щоразу, коли Легіон приходить, ти намагаєшся зупинити їх. І щоразу я — той, кого посилають тебе вбити.

​— Але цього разу ти не вбив, — вона зробила крок до нього, торкаючись його грудей, де під залізом билося механічне серце.

​— Цього разу код не спрацював, бо в минулому циклі... — він замовк, дивлячись на екран, де розгорталася сцена їхньої останньої зустрічі пів тисячоліття тому. — У минулому циклі ти встигла прошепотіти мені слово, яке записалося на мій жорсткий диск як помилка. І ця помилка чекала п’ятсот років, щоб прокинутися.

​Раптом вежа здригнулася від потужного удару. Сигнал тривоги розірвав тишу.

​— Вони знайшли нас, — Каел миттєво закрив шолом, і його очі знову спалахнули червоним, але тепер це був колір захисника, а не ката. — Колектив зрозумів, що я отримав доступ до архівів.

​— Хто це? — Елара схопилася за амулет, який почав вібрувати в унісон із наближенням ворога.

​— Мій "брат". Найкращий мисливець Легіону. Той, у кого немає помилок у коді.

​Зі стелі посипався бетон. Згори, крізь отвір, повільно опустилася постать, ідентична Каелу за зростом, але з абсолютно чорними очима та бронею, що здавалася живою тінню.

​— Номер сімдесят три, — голос прибульця був позбавлений будь-яких інтонацій. — Твій процес завершено. Передай об’єкт і готуйся до видалення.

​Каел виступив уперед, розгортаючи свій фіолетовий клинок.

— Цей процес тільки починається, — відповів він. — І цього разу я не дозволю натиснути кнопку «Стерти».

​Бій у глибинах Вежі Мовчання мав вирішити долю не лише їхнього кохання, а й усього світу, що застряг у нескінченному колі страждань.