Легенди Ґотліну

Казковий кадр

Розділ 1

Сухе листя шурхотіло під кедами, хай як Найджел не намагався не виказувати власної присутності. Здавалося, у якій би позі він не стояв – сама природа відмовлялася ховати його наміри.

Десь позаду зграйка воронів зірвалась з дерева з гучним карканням, змусивши хлопця смикнутись. Він хитнув головою, знову наводячи старий фотоапарат у потрібний бік. Заплющив одне око, вдивляючись у маленьке вічко видошукача.

– Чудово, – всміхався він, коли об’єктив вловив руду білку, що підстрибом рухалась землею, “підмітаючи” пухнастим хвостиком сухі листочки. – Усміхнешся мені?

Найджел натиснув кнопку, передчуваючи яким гарним за колоритом вийде знімок, щойно він його проявить. Пожовкла трава, сірувате листя і посеред цього – неначе той вогник, руденька пухнаста красуня, що шукала чим би поживитися.

У спину вдарив камінець, змусивши Найджела оступитися.

– О! Дивіться-но! Юний натураліст, – реготав один із хлопчаків школи, у яку, на свою біду, ходив і сам Найджел.

Камінець відскочив від спини хлопця, покотившись землею.Білка чимдуж побігла стовбуром, ховаючись за вузлами гілок.

Бовдури, – подумки мовив хлопець і повернувся до полохливої рудої незнайомки.

– Покажу тобі фото, щойно проявлю, – всміхнувся він, ховаючи фотоапарат у потертий шкіряний чохол.

Фотографувати Найджела ніхто не вчив. Він і сам, знайшовши стару плівкову камеру, раптом загорівся ідеєю запам’ятовувати кожну деталь своїх ранкових прогулянок. До початку занять лишалась ще година. Отже, час навідати стару ратушу на центральній площі міста у нього ще є.

Вона викликала у хлопця змішані почуття. Щось трагічне, щось загадкове водночас. Ґотлін, містечко у якому жив Найджел, було сповнене таких будівель. Старих, сумних і у ту ж мить таких, що викликали невимовну цікавість. Хоч ратушу Найджел фотографував за останні п’ять років не вперше, щоразу знаходив у ній щось нове й неповторне.

Її дах давно провалився, штукатурка обсипалася, а крізь тріщини в кам'яній кладці пробивалися тонкі стебла дикої рослинності. Роками ця будівля простояла у такому стані. Місцеві проходили повз, не затримуючи погляду, адже і не чекали помітити у ній чогось нового. Найджел, на противагу їм, міг простояти перед ратушею добрих десять хвилин, підбираючи ракурс.

Він трохи нахилив камеру, фотографуючи привідкриті двері з ліпниною, фарба на яких уже давно полущилась. З цієї точки відкривався вид на центральну залу, зі столом реєстрації, вкритим мозаїкою. У похмурому освітленні мозаїка неначе блищала. Це додавало кадру якоїсь містичності, наче за старими запиленими дверима, на відвідувача чекатиме сама магія. Хлопець затамував подих і натиснув на кнопку. Плівка перемоталася з тихим тріском.

На його думку, Ґотлін мав значно більше цікавих місць, ніж здавалося на перший погляд. Просто більшість мешканців давно перестали їх помічати. Старі будівлі, покинуті сади, іржаві огорожі, дивні візерунки на бруківці. Навіть звичайні бур'яни часом заслуговували на окремий знімок, якщо пробивалися крізь асфальт із достатньою впертістю.

Плівкова фотографія мала одну незаперечну перевагу: не можна було одразу перевірити, чи вийшов знімок – доводилося чекати на результати. А Найджел, як не дивно, чекати умів.

Він сховав камеру, закинув наплічник на плече та поглянув на годинник. Чудово. Як не поквапиться, спізниться на перше заняття. Раптом наче насміхаючись з хлопця, що не слідкував за власним часом – з неба почав накрапати дощ.

– Серйозно? – примружив очі Найджел. – Чудово. Просто, бляха, чудово!

Дощі для Ґотліна не були дивиною. Здавалося, містечко надихалося Туманним Альбіоном і прагнуло мавпувати його постійними зливами. Найкоротший шлях до школи перекрили через ремонт. Найджел устиг подумки висловити дорожнім службам кілька цілком заслужених побажань і звернув у бік центру.

Двірники ледве встигали розганяти тонкі потічки по лобовому склу. Знайомі вулиці розпливалися за краплями, а темні силуети будинків були Найджелу схожі на декорації до похмурного нуарного детектива. Якби не необхідність стежити за дорогою, Найджел, мабуть, довше затримав би погляд на відображеннях вогників світлофора у калюжах. Було у тому щось чарівне: ледь помітне дрижання поверхні, блики яскравих кольорів, що змішувались, сіре небо відбивалося на поверхні, неначе асфальтом розлили рідку сталь. От би це сфотографувати…Найджел зітхнув. Ні. Він спізнюється, та й вмикати “папарацці”, доки ти за кермом ідея не наймудріша. 

– Що це з тобою, хлопче?! – гарикнув у вікно містер Філліпс, місцевий перекупник, що спинився поруч на дорозі.

– Перепрошую?

– У тебе фара вимкнена.

– О…Певно треба відремонтувати.

– Давно казав твоїй бабусі: цю колимаґу давно час здати на брухт. Будь обережним, – кивнув він, рушаючи.

Хоч школи Найджел і добирався близько сорока хвилин, називати його авто колимаґою він би не дозволяв. Звісно, якби його машина не була настільки поважного віку, дорога займала б значно менше часу. А втім, вимагати від старого автомобіля швидкості сучасного спорткара було б, м'яко кажучи, непоштиво.

Хлопець рушив далі, зітхаючи. Принаймні у нього взагалі була машина. Старенький бірюзовий «Фольксваген жук», що колись належав чоловікові бабусі, легко втер би носа тим покрученим старим великам хлопчаків, що чіплялися до Найджела. І хоч фарба на авто давно облущилась, металеві частини поіржавіли, (а кожна поїздка супроводжувалася тихими молитвами, аби цього разу автомобіль не вирішив скласти заповіт, з проханням поховати його на автозвалищі) – Найджел любив машину до нестями. Адже вона берегла у собі історію, а її, на відміну від автомобільних запчастин – ніде не купиш. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше