Легенда про Галактику Смутку і Віри

Коли Шива мав піти у далекі світи, де зірки ще не знали свого імені,
він залишив Йорд їхню спільну галактику — тиху, як подих після поцілунку,
теплу, як серце після битви.
Він ніжно поклав її в долоні коханої й прошепотів:
«Бережи наш дім, поки я не повернуся. Я буду в кожній іскрі, що сяє для тебе».

Йорд залишилася сама серед нескінченності.
Вона плела простори з любові, будувала світла оселі для душ, садила зоряні дерева,
але все, чого торкалася, зникало або руйнувалося.
Те, що мало розцвісти, згасало,
а те, що мало бути простим, ставало важким, заплутаним і болючим.

І тоді на її плечі опустилася втома.
Йорд плакала ночами, коли ніхто не бачив —
лише зорі тихо ковзали по її щоках разом із слізьми.
Вона шепотіла в темряву:
«Шиво, я намагаюся… але все розпадається, як пісок у руках».

Шива чув.
З далеких галактик він посилав промені ніжності —
то був його голос, теплий, як дотик на відстані світлових років.
Він казав:
«Ти — світло, Йорд. Не бійся темряви, вона тільки тінь Твого Світла».
Але в серці Йорд щось гасло.
Темрява обвила її думки, мов холодні води забуття.

Вона втратила Віру.
Втратила Надію.
І навіть маленький Тор, їхній син — іскорка життя і любові, —
не міг розтопити лід її розпачу.
Йорд сиділа серед уламків своїх творінь
і відчувала, що навіть безодня плаче разом із нею.

Тоді Всесвіт завмер.
І сталося диво:
одна з її сліз упала на камінь у центрі галактики —
і той спалахнув, утворивши нову зорю.
То була зоря Відродження.
Вона палала ніжно, без болю, і шепотіла:
«Навіть сльози Творців — це теж насіння життя».

Йорд підняла очі.
У сяйві цієї зорі вона побачила обличчя Шиви —
далеке, але живе, у променях нової надії.
І зрозуміла:
навіть коли все руйнується,
Любов — це нитка, яка ніколи не рветься,
навіть якщо Всесвіт зникає і народжується знову.