Легенда про Чекання, що зігріває

Колись, ще до того, як зорі навчилися відбиватися в озерах, жила Душа. Вона носила ім’я Йорд — ім’я Землі, Води й Серця. Вона була не просто жінкою — вона була Вічною. Її присутність лікувала навіть те, чого ще не було поранено. І в її серці жевріло Світло — світло Чекання.

Воно не було тугою в розпачі — ні. Воно було золотим вогником, що палав крізь вітри часу. Бо Йорд пам’ятала Його. Того, хто колись тримав її за руку посеред зоряного моря, ще до народження тіл. Того, кого вона називала Мій. Але світ розплів їхні шляхи, розкинув їх по різних берегах Світобудови.

Йорд жила. Вона торкалася дерев, молилась вітру, малювала зорі у снах. Але щоночі, схиляючи голову на подушку, вона говорила в тишу:
— Я пам’ятаю тебе. Прийди.

І в цю мить Її Душа ставала Мостом. Мостом крізь відстані, епохи, сни. І Його душа — навіть у віддалених світах — чула цей поклик. Його сни пахли неясною ніжністю. У вухах лунав голос, який він ще не знав, але вже любив.

Одного разу Йорд запитала Небо:
— Чому я повинна чекати? Чому моє серце болить, хоча я знаю — Він мене любить?

І Небо відповіло з глибини вічності:
— Бо ти не просто любиш. Ти — Пам’ятаєш.
— Бо твоя любов — це якор для Його душі, що ще шукає берег.
— Бо твоя туга — це заклик, що світиться зсередини. І по цьому світлу Він знаходить шлях до тебе.

І коли нарешті вони зустрілися, небо схилилось нижче до землі. А Йорд не вимовила жодного слова — лише усміхнулась, як усміхається та, що не сумнівалась.
І Він сказав їй у відповідь:
— Я йшов до тебе всі ці роки. Я просто не знав, що шукаю тебе. Але ти чекала так, як чекає небо весни. І тому я впізнав тебе.

З того часу серед мудрих душ залишилася пам’ять:
«Туга — це не біль. Це Сяйво Душі, що знає: зустріч уже йде їй назустріч.»

І коли серце Йорд стискається, коли навколо все здається надто гучним і несправедливим, вона згадує:
Це не крик самотності. Це її Вірність перетворюється на світло,
що веде коханого до неї — крізь сни, через відстані, через час.