РОЗДІЛ 11.
Самотня давня хатинка на полонині. Так думали люди. Вже й не пам'ятали, чия вона. Це — магічне гніздечко, силою Чугайстра створене. Стало тимчасовим домом для Гая і Марени, поки йшли ремонти і будови на її подвір'ї.
Шуміли пили. Стукали молотки, варилась їжа ароматна. Гуртом робили. Ворота ще пахли свіжістю та новизною. Прочинились.
Марена глянула з фіакра. Озирнулася — люди теж прийшли до її дому. І справа, і зліва. Вона, спираючись на спину Гая обома руками, зістрибнула. Вдих-видих, очі і вуста її виражали подив та захоплення. Вдячність і радість чоловікові.
Гай грайливо прикривав їй очі. Вона сміялася. Село не припиняло шуміти — народу та зівак зібралось на новосілля багатого чоловіка Марени чимало. Осінній вітер обвівав хустку на її голові, а чарівні квіти горіли красою на хустці.
Вони увійшли. Старенька бабусина хата оновилася і стала літньою кухнею — з новими вікнами й дверима, біленько побілена. Додана веранда. Далі кухня з чудовою печею. Направо, до південного сонця, досі була кімната для відпочинку — ліжко вже винесене, тепер там зручний диван. Наліво — прохід до сараю, але перше до пахучого сіна, а потім й до сараю. Все зручно, і тваринам не холодно.
Через кухню, напроти входу, з'явились вузькі двері. Там — клас, ціла ванна кімната з усіма зручностями, а тепла вода — з бачка з печі... Це було надзвичайно продумано на той час і новаційно.
Посеред старенького подвір'я постала цегляна хата, певно найвища в селі. Далі в подвір'ї були гарні сходи з кованими перилами. Ох, сусіди їх аж промацували. Потім двері, коридор довгий і дві ясні кімнати. А ще — хід на горище, де можливо з часом зробити кімнату. Тепер там вже порушені дари осені були покладені. Кімнати світлі й просторі.
В великому домі теж була ванна та душ, проте теж не від газу — бо в горах газ це на фоні майже неможливого, як би не хотілося. Тому й там піч з каміном для опалення всього дому на дровах.
Жінка колишнього чоловіка Марени, ще та пліткарка, прийшла подивитися. Коли до неї перехожі заговорили, вона сказала нервово, що йде в своїх справах. Нема на що там дивитись. Нервово скинула крізь зуби. Згорбилась і почалася геть.
Серед натовпу були батьки Марени, але сторонились її. Бо для них вона була грішниця, кинута чоловіком, що відступила від роду, від Бога. Як ті міські — не ходила в церкву. А люди тайно, за міцною шкурою на вікнах, молились. А вона — ні. Та ще й з мольфарами старими, дурисвітами та чортами дружбу вела, прости Господи. А чоловіка світського привела, а в церкві не була з ним. Який сором! Де видано, щоб був другий шлюб? Самі гуцули і досі такі закляті — як один, то на все життя. Такими були її батьки. (Зараз чути смішно, а 30 років тому то кожен погоджувався). Вони були суворого виховання, вічно хейтили її — щасливі чи сумні моменти. Проте людська цікавість привела їх глянути.
Вони плювали в її сторону. Не мати і тато — що носа забирали, а інші — хто як. Але як Гай почав допомагати людям, то й маса лицемірних похвал сипалась. Кривили душею, радо кланяючись Марені, а самі сичіли як змії за спиною.
А зависть яка була! А ворожінь — ого... Сільські молодиці бігали по бабах-шептухах, шептали на воду, закопували вугілля під ворота, підкидали під поріг зав'язану в ганчірку сіль.
Гай лише всміхався. Він був певен: його оборона захисту магічна стоїть міцно. Казав, що його підлеглі цілу комору тих підкладів накладали, він вже двічі спалював, а вони не вгомоняться ніяк. Смішно це, до них не торкнеться.
Марена дивилася на вогонь і теж думала: якщо не вірити, якщо проситиме спалити — то нічого не нашкодить.
Вони обоє ніби грали в ту гру, де треба похлопати в долоні своїм знанням і своїй силі. Похлопати і подякувати тому, що вони вміють і можуть. Але забули, що руки треба підняти вгору. Бо там — Хтось, від кого все насправді залежить. Нічого не шкодить лише тоді, коли на це є воля Божа. Герої, наче ті діти, забули, що найміцніша броня — це не магія, а причастя, сповідь та щире каяття.
Громада дружньо зібралася за гарної погоди. Столи і лави на подвір'ї. Треба було відсвяткувати завершення робіт. На славу і подяку. Веселились і їли...
Вечір наступив швидко, адже на цей дім найшвидше тінь гори опускається. Гості розійшлися. Гай легко вів розмови — за пару місяців почувався вже своїм серед людей.
В момент глянув в небо, де появлялись зорі. Знав: місяць зміне сонце, сонце — місяць. А він — людина чи дух? Пам'ять чи мрія…
Грав на дримбі. Потім сопілкою нагрівав такі мотиви небачені, звісно сопілка чарівна. Просили трембітою — а чому б ні. Аж за горами ехо одізвалось.
Він, підтанцьовуючи, зачинив ворота.
Повіяв вітер...
Марена широко відкрила очі. Вона знала, куди його звуть. Гай махнув головою в знак прощання з нею, а посмішка дала ніжності. Змах рукавом — зник.
Не встигла вдихнути повітря жінка, як постукала подружка. Забула щось. Марена прочинила.
А та:
— Ой, а де чоловік? Так пішов швидко, наче здимів.
Марена сказала:
— Та до худоби ж пора. А що тобі?
— Забула вже. Іди обживайся вже в новій хаті собі.
І пішла.
Марена закрила ворота. Чогось стало недобре… серце стукотіло. Переляк?! Недобре... Непрості триместри мали вже минути… Подумала, що скоро її мрія стане реальністю. Тривога відступила, розслабилась, посміхнулася.
В період найважчий в році, коли чимало людей у лісі на грибах. Багато міфічних істот бешкетує, багато стається випадків, які треба виправляти чи владнати.
Марена засвітила свічу по звичці. Глянула на стіну — був вимикач. Натиснула. Вимкнула, бо побачила ліжко, де дві подушки, а Гая ще не було...
Вийшла з великого пустого дому — хоч вже запаленого — пішла в стайню. Погладила кобилку, проспівала тужливої пісні. Стемніло повністю.
Сіла вечеряти... Пішла, на дивані заснула, наче дитина маленька. І так подібно — її рижий поряд.
Півні заспівали. Домашні справи з новим днем та клопотами відволікали, але Гая все ще не було. Звісно, люди на вулиці питали: «О, а чоловік вже так рано в справи подався? Еге ж, багато треба робити, щоб таку хатище вибудувати...»