Виюче Місто

     Зараз, сидячи в кріслі й розповідаючи все це… міркувати незрівнянно легше. Одна із властивостей людської пам'яті — стирати найважчі миті життя. Я погано пам'ятаю, як ми всім загоном ішли один за одним, ланцюжком, дубіючи від морозного вітру. Погано пам'ятаю, як повернулися на місце, звідки я вперше побачив Воулус Шафт. У пам'яті чітко закарбувалися лише три епізоди. Перший — коли на виході я кинув погляд туди, де бачив другу пару вогнів: там уже нічого не було. Другий — як різко вщух буревій, щойно ми полишили межі містечка, і виявилося, що на Чорні Гори вже спустилася ніч. Як зоряне небо та яскравий місяць робили краєвид теркшафту, що залишився позаду, мирним і привабливим. І ще дуже врізався в пам'ять третій епізод: коли ми відійшли від міста десь на пів милі, усі знову почули виття сирени. Рівно так само, як і вперше. Хтось навіть пропонував повернутися — мовляв, ті, хто залишився, кличуть на допомогу… Я лише похитав головою: «Попереджали... Радше заманювали». «Воулус Шафт» перекладається з мови оригіналу як «Виюче Місто». Тепер мені достеменно відомо, з якої саме причини воно так називається. Під час нашого відчайдушного забігу зникло ще двоє людей — Ірон та Генір. Чатовий і розвідник… Ті, хто тієї ночі опинився найближче до НЬОГО. Вони зникли в суцільній завісі буревію, тож знайти їх не було жодної можливості.

     Зараз, сидячи в кріслі перед каміном, я маю стійке бажання повернутися. І я знаю, що неодмінно повернуся! Розгадаю, вирішу, чи знищу цю потвору — байдуже! Головне — спокутувати провину за боягузтво і втечу перед… перед Каном, Алкеном, Раном, Іроном, Геніром… і Болтоном. Просто… тоді я не міг вчинити інакше…Він їх забрав... Забрав силою, попри все й наперекір усім. Він... ВОНО...Я дістаю малюнок маленької дівчинки Міри — першої жертви цього демона. Він досі жахає мене… І, здавалося б, на ньому майже нічого не зображено… Лише на чорному тлі дві білі долоні, що тягнуться до глядача, і цапиний череп із палаючими білими цятками в порожніх, мертвих очницях…