Повсталий буревій

Засинав довго й тяжко. Загін колективно відмовився від вечері, аргументуючи це ймовірними проблемами зі сном. У підсумку я отримав і ганьбу, і війну — голодну й тому безсонну ніч. Хоча… можливо, таким «зніженим» був лише я один. Обіцяна хмарами хуртовина затримувалася… Ран із напарником також. Навколо панувала тиша, тільки Кан щось шкрябав у своєму кутку... Підлога була холодною, кам'яною... Одне слово, на ніч мені дістався класичний набір каторжника. Крім фізичного дискомфорту, мене мучили ще й ментальні тортури. Складалися вони з думок на кшталт: «Коли люди вийдуть зі сховищ, що вони з нами зроблять?», «Чому мені так не по собі в цьому місці?» або «Де, чорт забирай, вештає цих двох?!». Трохи поясню: за своє коротке життя я вже встиг побачити чимало такого, чого мені бачити не варто було б... І кожна така картина залишала рубчик у душі. Потрапляючи в скруту й бачачи жахіття війни, я щоразу відчував ті самі давні й знайомі емоції. Тут усе було інакше. Мене гнітило передчуття якоїсь загрози. Небезпеки абсолютно невідомого, чужого мені характеру... Чи це звичайна параноя? Та ні, навряд… Параноїком я себе ніколи не вважав, але… Що ж це тоді? Близько пів години я отак крутився, намотуючи власні нерви на кулак, аж поки втома таки взяла гору над тривогою. Чимало хлопців у групі вже хропли. Звук, звісно, малоприємний, проте зараз він створював затишне відчуття того, що ти тут не один і з тобою нічого не станеться. Зрештою, це й стало вирішальним фактором. Сновидіння виявилося досить дивним. Звісно, більшість моїх снів саме такі, але цей був особливим. Він кардинально вирізнявся. Отже... Я нерухомо стояв і дивився на містечко — місце нашого табору — з тієї самої точки, з якої оглядав його вперше. Тільки тепер я бачив його в сонячному світлі — вдень чи вранці. Поселення здавалося живою картиною в обрамленні ялин, гір та ясного неба. На вулиці бавилися діти у теплому вбранні, походжали інші жителі. Чувся шум провінційного містечка, що жило своїм розміреним життям. Просто переді мною, з лівого кута картини в правий, проскакала білка з горіхом в зубах. Довкола панувало цілковите умиротворення. Життя вирувало на повну, і це було просто чудово. Можна було годинами стояти й насолоджуватися цим краєвидом… Однак раптом видиво почало повільно змінюватися…Люди квапливо розходилися по домівках, забираючи дітей із вулиці, почулося різке й гучне гупання вхідних дверей. Коли народу зовсім не стало видно, картина вже не здавалася такою живою, проте додала спокою, бо просто перетворилася на прекрасний і безтурботний пейзаж. І тут почалося… ось це…

Серед гірської безмовності почав прорізатися новий звук, спочатку заледве чутний. Він був до болю знайомим — та сама сирена, яку ми чули, коли вперше побачили теркшафт. Тільки в рази тихіша. Утім, звук поступово, з кожною новою хвилею наростав. Хоча зовні вигляд взагалі не змінювався, в душі знову прокинулася тривога, куди сильніша за ту, що я відчував досі. Зрештою сирена досягла тієї самої оглушливої потужності, що й під час нашого підходу до містечка. Цей акорд виявився найдовшим. Дуже повільно нота йшла на спад… аж поки зовсім не затихла. Кілька секунд гнітючої паузи. І раптом уже не в самому місті, а в моїй голові з божевільною силою знову завили сирени. Але тепер вона була не одна: з усіх боків приєдналися інші сигнали, кожен у своїй тональності. Світло сонця перестало бути золотим — натомість воно почало заливати землю криваво-червоним світлом. На цьому контрасті містечко вмить почорніло. Мене затрусило. Сирени не вщухали, а лише заходилися з дедалі більшою силою. Я хотів обернутися, втекти, закричати врешті-решт від панічного жаху, що накотився... Але не міг! Я так і стояв, наче прикутий, дивлячись на закривавлений краєвид, який почав застилати чорний, як сама земля, сніговий буревій. Він піднявся з-за гори, що височіла за містом, і миттю кинувся на покинуті будинки. Величезний, страхітливий, він поступово закривав собою абсолютно все небо. Серце шалено калатало, бажання бігти вже буквально повністю заполонило мій розум і тіло… Але я не рухався. Лише продовжував немигаючи дивитися на цю жахливу картину. Мандраж не припинявся. Сирена вила так, ніби її разом із церквою заштовхали цілком у мою черепну коробку. По обличчю потекла кров. Справжня, моя. Вона сочилася, проступаючи з пор, очей, носа та вух. Ураган уже поглинув місто і на шаленій швидкості мчав до мене. Чорну стіну супроводжував той самий звук загрози, що раніше був невловимим, а тепер волав не гірше за сирени. Ще сто метрів, п'ятдесят, двадцять... Ось-ось мене накриє ця чорна смерть!

Я прокинувся... З диким хрипом різко сів на своєму імпровізованому ліжку, намагаючись віддихатися. Холодний піт, серце, що шалено калатало, і… звук чортової сирени. Він не зник остаточно, як і відчуття тривоги. Здавалося, ніби я досі сплю, хоча вже точно не спав. Обхопив себе руками… Спробував силою вирівняти дихання. Виходило кепсько.

— Гей, що сталося? — запитав Болтон, який лежав поруч. Я лише похитав головою. Буревій нарешті докотився сюди, й повністю владарював довкола. Завивання вітру та купи снігу, заледве виднілися в прорізі ґратчастого вікна. Одразу стало набагато холодніше… Гудіння в голові поступово розсіювалося, але ефект сновидіння ніяк не минав… І раптом дерев'яні двері — не вхідні, а ті, що ховалися в дальному куті зали, — якось дивно клацнули. Так, моя помилка… Крім столів і стільців, у залі також були сходи на другий поверх і двоє дверей — ліворуч і праворуч від головного входу. Ліві двері почали вкрай повільно, я б навіть сказав — неприродно повільно відчинятися. Їхній рипучий звук розбудив мало не всю групу. Багато хто підвів голову, вдивляючись у джерело шуму. А вони все відчинялися й відчинялися, аж поки нарешті не стукнулися об дерев'яний обмежувач у підлозі. Із кімнати за ними до зали ринуло прохолодне повітря. Запала гнітюча пауза. Ніхто не відривав погляду від дверей, що самовільно ожили. Зрештою, хтось із тих, хто лежав найближче, підвівся і невпевненим кроком рушив на розвідку. Потихеньку почали підніматися зі своїх місць й інші. Усе-таки для містечка, де ми досі не зустріли жодної душі, ця подія була неординарною. Почали запалюватися масляні лампи. До розвідника поспішили на допомогу, тримаючи в руках світло. Ті, що залишилися на місцях, напівпошепки обмінювалися здогадками. І тут пролунало запитання, яке вкарбувалося мені в пам'ять на довгі роки: — А де… Кан? Чатового в залі не було.