Розділ 26

Світоград

Щойно переступила Прямислава поріг престольної та поглянула на Вінцеслава, котрий гордо сидів у вінцеві, як почулися крики та зойки, що долітали через прочинені вікна з торжка. Спочатку до вікон підійшли радники, тоді Орій, а за ним і Местислав з Вінцеславом.

— Що то діється? — здивовано спитав Вінцеслав, визираючи у вікно через плече Орія.

— До палат біжать, сталося щось, — Орій стиснув плечима. — За мить почуємо.

Прямислава повільно підійшла до престолу та зайняла своє місце, тим самим показуючи присутнім, що ще княгиня.

— Княгине, — Вінцеслав теж до престолу підійшов, але сідати поруч не поспішав. Не мав що їй сказати більше і не знав, чи варто взагалі.

Прямислава нічого не відповіла, дивлячись на те, як прочинилися двері престольної і на порозі з’явилися захекані, заплакані дівчата-прачки. Десь позаду них чулося голосіння Домни.

— Матінко-княгине! Лихо! Ой, лихо! — наперебій заголосили дівчата. — Там, у ріці… Утоплениця!

— Хто? — Прямислава аж сіпнулася на престолі.

— Любава, княгине! — вчепилася в одвірок Домна. — Любава наша — утоплениця.

— Ще одна русалкам за подружку стала, — сумно зітхнув Будей.

Орій мовчки слухав жіночий плач впереміш з розповіддю, а тоді раптом перевів свій погляд на Местислава. На вустах того виднілася ледь помітна насмішка, наче в дитини, котра шкоду зробила, але в тому зовсім не кається.

Вінцеслав стиснув щелепи, відчуваючи потужний приплив гніву та люті. Він бачив її напередодні, говорив з нею. Вона ж його з пивниці ледь живого притягла та свіжою водою напувала. Вона була така мила, така весела, така духмяна, мов та квітка, а ще вона була жива. Була!

Не знав Вінцеслав, що там далі робилося. Він стягнув з голови вінець і залишивши його на престолі, непомітно пішов.

Осідлавши свого коня, поїхав до пивниці старого Щуки та взявши повний кухоль медовухи, збирався забутися в гіркому дурмані.

Себе Вінцеслав винив у смерті Любави. Вважав, що скривдив її своїм вчинком і перелякавшись нещасна служниця кинулася у бурхливу ріку.

Стискаючи пальцями патлату голову, Вінцеслав взагалі відірвати її хотів, аби більше не кривдити тих, кому був небайдужий і не робити помилки, котрі він робив.

Вже коли сонце пливло за обрій, фарбуючи околицю в розплавлене золото, біля воріт городища зупинилися троє вершників на добротних, але стомлених конях. На одному з вершників виднілася темно-зелена мантія з зображенням білої виноградної лози — відмітний знак воєводства Зелена Рівнина.

— Хто такі і що треба? — долинув голос з оглядової башти.

— Я Радан, син Яромира Лучника, — один з вершників виїхав вперед, аби його можна розгледіти з вікна. — Я з новинами до батька.

— Вітаємо тебе, сину Яромира, — долетів до Радан голос вартового, а тоді важкі, ковані залізом, ворота городища відчинилися.

Стискаючи упряж свого коня, Радан галопом помчав до палат, що біліли попереду. Від розуміння того, яку страшну звістку привіз батькові, чоло його вкрилося холодним потом, а руки тремтіли, але Радан зумів опанувати себе і зіскочив на курну землю навпроти сходів, що вели до палат. Кивнувши супроводжуючим його воїнам йти за ним, Радан легко підійнявся до прочинених навстіж дверей і ступив у приємну прохолоду, де пахло свіжопобіленими стінами та ароматом жасмину.

Поклавши долоню на руків’я меча, котрий висів на поясі, незвично суворий та похмурий, Радан рушив вервечкою коридорів, допоки не вийшов до анфілади, котра вела просто до престольної.

На зустріч йому з’явився Орій, задумливо прямуючи кудись у своїх справах. Він двічі поглянув на Радана, поки зрозумів, хто перед ним.

— Син Яромира, чи не так? — криво всміхнувся Орій.

— Так, а ти воєвода Імлистої Пустки? — питанням на питання відповів Радан.

— Він самий, — Орій примружив очі. — Чом ти тут? Здається ж Яромир тебе до Зеленцвіту відіслав.

— Я з новиною для батька, — більше Радан пояснювати нічого не став. — Чи знаєш де він?

— Знаю й скажу. Його князь Вінцеслав до Вовчого Урвища відіслав з важливим дорученням, — відповів Орій. — Я накажу служницям тобі світлицю підготувати і повідомлю князеві, що ти у Світограді. Він всіх, хто прибуває, на мову кличе. А ще вам пообідати треба з дороги.

— Гаразд! — шанобливо хитнув головою Радан. — Буду вдячний за кухоль води та шматок паляниці для моїх хлопців.

Орій помітив одну з кімнатних дівок, котра підмітала на протилежному кінці анфілади, та підізвавши до себе, наказав розташувати прибулих, а сам подався далі.

В ту мить здалося, що на шиї вже стягується невидима петля.

Местислав повільно походжав по престольній, зціпивши руки на поясі. То він визирав у вікно, то поглядав на стіл радників, то роздивлявся вишукано розписані стіни, на котрих були змальовані боги. Час від часу погладжував гладке підборіддя, будуючи свій подальший план.

Декілька хвилин тому з престольної вийшов Скол і він був більш аніж задоволений. Местислав передав йому новий указ, підписаний вже дійсно Вінцеславом, а фальшивий кинув до жаровні, котра стояла в кутку, підпаливши. Мова, що велася між ним та Рудобородом, стала довірливою та більш аніж дружньою. Местислав розповідав про те, як йому важко з братом, котрий надавав перевагу чарці, а не справам князівським. Жалівся, як не сила тягти на своїх плечах князівську ношу, котра йому геть не потрібна і Рудобород слухав його, мов самого Світодара.

Коли Скол пішов, Местислав ледь стримався, щоб не розсміятися йому в спину. Навіть не думав, що так легко маніпулювати воєводою Дзеркальної Гладі. До того ж, виявилося, Рудобороду було по суті байдуже, кому служити, аби лиш він мав свій шматок влади. І Местислав дав йому те, чого Скол підсвідомо хотів — відчуття значимості.

Звісно усвідомлював Местислав, що Скол брав силою, а не розумом, і до Орія йому дуже далеко, але існувало одне вагоме «але». Орій мав власні плани і хоч того не показував, Местислав про них знав. До того ж вже надто багато Орій бачив і те ставало небезпечним. Розправитися з ним Местислав не наважувався, бо Орій залишався йому потрібен, а ще тому, що він точно був готовий до такого повороту подій.