Розділ 24

Цього ранку я ще довго блукала коридорами та кімнатами, намагаючись знайти вихід із кришталевого Храму. При цьому мене супроводжувало дивне відчуття якоїсь незавершеності, чи, швидше за все, якихось забутих знань. Була якась манлива мета, що відкидала світло на стіни цього Храму. Я відчувала, що настане час, і мені відкриються приховані знання небесних світів, всі таємниці Богів та Богинь. І я тепер точно знала, що найважливіше і найважче рішення, прийняте мною в цьому житті, було правильним.

Після довгого блукання по кімнатах та залах, я вийшла з Храму і посміхнулася примарним сонячним променям. Переді мною була алея, яка під крутим ухилом йшла вниз, де впиралася в богорощу, що розкинулася там. При її вигляді моє серце наповнилося урочистим спокоєм, я немов долучилася до чогось величного, причастилася нескінченною вічністю. Я безтурботно побігла вниз, залишаючи позаду всі споконвічні світські проблеми, всі спогади про минуле життя. Тепер ці спогади втратили владу наді мною, і залишилися десь далеко позаду, як відкинуте за спину моє золотисте волосся. Я бігла вниз повз сріблясті дерева, чиї силуети були наповнені якоюсь гротескною красою і небесною примарністю.

Біля самої богорощі я зупинилася і подивилася назад, на Храм, що височів за алеєю. Храм своєю формою нагадував дерево, що величаво розкинулося: його вежі прямими гілками йшли в небо, і закінчувалися витонченими шпилями. Кришталеві стіни були покриті ярусами висічених фігур; красувалися там воїни та даймони, боги та богині, гібриди людей і тварин. Храм стояв на плато, що колись було гірським хребтом. Навколишні гори були оплавлені і згладжені між собою, утворивши рівний майданчик. Зверху Храм накривала величезна напівсфера, наче купол із прозорого скла. Вона ніби оберігала його, і не допускала всередину нічого стороннього. Храм не належав людям цього світу та часу, і був створений руками не людини, а зовсім іншими силами. І виглядав він таким новеньким та блискучим, серед похмурих гір, що здавався якимсь чужорідним елементом у навколишній дійсності.

Я відвела погляд від Храму і попрямувала в богорощу, беззвучно ступаючи по лимонно-жовтій траві. Оливкові блакитні дерева були покриті фіолетовим листям, яке коливалося, наче пір'я на вітру. Звідусіль доносилася мелодія музики сфер, вона наче зривалася з невидимої божественної арфи.

Якесь відчуття змусило мене повернути голову направо. Я встигла помітити, як в невеликому просвіті, між деревами, гілки загойдалися, наче щось пробігло там. То щось було велике та біле, і воно майнуло за дерева.

Наступної миті істота вискочила з тіні дерев. Це виявився величезний білий єдиноріг, зі шкірою, що переливалася. Його біла шерсть виблискувала, наче відполірований щит амазонки. Золотиста грива та хвіст звивалися, наче дівоче волосся. Він біг легко та вільно, витончено несучи свою благородну голову. В його дивних очах горіло фіолетове полум'я, а з чола стирчав золотий ріг. Він зупинився, і подивився на мене з цікавістю, а потім вдарив копитом об землю і заіржав, - протяжно та мелодійно.

Я почала обережно наближатися до нього, милуючись його красою та благородством. Він завмер в нерухомості, вивчаючи мене. Потім схилив голову, і знову вдарив копитом.

- Єдиноріг! – майже нечутно промовила я. - Шляхетне втілення сил природи.

Білосніжний кінь стояв переді мною, неспокійно бив копитом і мотав величавою головою.

Через мить я вже була біля нього, відчуваючи себе зовсім крихітною, поряд із цією божественною твариною. Я простягла руку і обережно торкнулася пальцями його золотистої гриви, а потім погладила мускулисту шию.

- Він хазяїн цієї богорощі, - пролунав голос за моєю спиною. - Більш досконалу істоту неможливо навіть уявити.

Я обернулася і побачила Абадона, що стояв в тіні дерев і посміхався. Потім його загадкова посмішка перейшла на дзвінкий сміх. Повернувшись назад, я побачила, що вожу рукою в повітрі, ніби гладила шию єдинорога, який зник.

- Єдинороги мають магічні здібності, - зауважив Абадон. - А це був Сісам, їхній ватажок, який нікому не підкоряється. Як я тобі вже казав, він господар цієї богорощі.

Раптом мені здалося, що я відчула щось дивне, наче повільний пульс, що нагадував віддалений стукіт барабанчика. І цей пульс виходив не від Абадона, він бився в моєму животі. Він був слабкий, і відрізнявся від ударів мого власного серця, але він був. Потім він перетворився на зухвале, швидке биття. Я насторожено подивилася на Абадона.

- Що це в мені?

Абадон з посмішкою дивився на мене.

- Діти, - прошепотів він загадково. - Наші діти, Нікатея.

- Але, - я розгублено пробурмотіла, червоніючи. - Як це?

- Нікатея, як ти думаєш, скільки часу ти тут перебуваєш?

- Один день, - відповіла я.

- Один рік, - сказав Абадон. – Час тут тече зовсім інакше. День – як рік.

- Мені стає страшно, Абадоне, - сказала я.

- Все буде гаразд, - промовив він. - До кінця проходять лише ту дорогу, на яку стали самі, з власної волі. А ти прийшла до мене з власної волі.

- А ти не надто прагнеш мене втішити, - зауважила я.

- Невдячна це справа, втішати амазонку, - засміявся Абадон. - Пішли додому, новоявлена Богоматір.

Цієї ночі ми ще довго стояли на верхньому балконі кришталевого Храму, і примарні краплі дощу падали на нас.