Епілог.

Кажуть, жодне почуття не триває вічно, але Ніжність ніколи не була звичайним почуттям. Вона не приходить, щоб жити в нас як в орендованому домі. Вона не тримається за нас руками й не просить залишитися. Вона просто тихо з’являється там, де серце готове відчинитися — хоча б на один подих. А те, що з’являється з тиші, не зникає остаточно.

Ніжність переходить із серця в серце, ніби світло, яке не можна сховати в долонях. Вона торкається нас у дрібницях, які ми не завжди помічаємо: у теплі рук, що тримають без пояснень; у тиші, яка не вимагає слів; у погляді, що каже: “я тут”; у сміливості дозволити собі відчути.

Вона живе там, де хтось вирішив не поранити у відповідь. Там, де хтось тихо поклав меч на землю — внутрішній, непомітний для інших. Там, де хтось вперше за довгий час дозволив собі видихнути.

І хоч світ інколи стає надто гучним, надто швидким, надто гострим — Ніжність не губиться в цьому хаосі. Вона просто ховається, не тікає — чекає.

І одного дня, коли ми вкотре повернемося додому втомленими, мовчазними, надломленими, коли розшарпаний світ вимагатиме від нас бути сильними там, де ми хотіли б бути живими — вона повернеться. Не як почуття — почуття можуть зраджувати. Не як слово — слова можуть брехати.

Вона повернеться як відповідь, тиха, тепла, нерозривна. Відповідь на те, чого нам найбільше бракувало: на сміливість бути м’якими у світі, що навчив нас бути каменем. На здатність доторкнутися не з метою зцілити, а з метою побути поруч. На готовність не тікати від власного серця.

Бо Ніжність — це не слабкість, це доказ, що ми ще живі. Що наші серця не закам’яніли під тягарем днів, що всередині нас досі є місце, яке світ не зміг зламати.

І поки хоч одна людина зможе сказати іншій:

— Я тут. Я поруч. Я тебе чую — доти Ніжність житиме.

Не у словах, не у книгах, навіть не в легендах, а в нас самих.