Легенда про музиканта

          У давні часи жив собі один бідний музикант. Звали його Іво Лег’є. Єдиним скарбом Іво, що супроводжував його завжди, були лише старий потертий яскраво-жовтий сюртук і флейта. Ідучи містом з нею, він нікого не залишав байдужим. Біля нього завжди збиралося безліч глядачів. Він лише підносив флейту до губ – і в її звучанні чувся веселий сміх і тужливий плач, вона дзвеніла струмочком навесні й шелестіла вітром в очереті. Надзвичайно грав молодий музикант! Своєю музикою він змушував людей мріяти й радіти, дарував лише найкращі почуття та емоції. І всім навкруги хотілося його слухати і слухати.

         Одного разу повз площу, де грав Іво, проїжджала багато убрана карета. Порівнявшись з музикантом, карета зупинилась, і на чарівні звуки флейти з віконця визирнула надзвичайно гарна дівчина. Зустрівшись з нею поглядом, Іво знітився, проте флейта – вірний друг, передала його почуття. «Ти найпрекрасніша!.. – співала флейта. – Ти – наче ранкова зоря! Ти – ніжність східного вітру! Ти – свіжість роси на світанку! Ти – кохання, кохання, кохання…». Кілька секунд, зачарована дівчина слухала, а потім, всміхнувшись, кинула на мостову золоту монету. За мить карета умчала, а флейта протяжно заплакала, змушуючи ридати всіх навкруги.

         Кохання до прекрасної незнайомки переповнило юнака. Проте він розумів, що дівчина ця знатного роду, а він лише жебрак. Але ще ніколи він не грав так гарно, як зараз. В кожному акорді жило його кохання, ніжне і палке водночас, піднесене та … невзаємне.

           Відомі титуловані музиканти, які чули гру Іво, були вражені його талантом. І незабаром його запросили грати в театрі, а ще минуло трохи часу, став Іво музикантом королівської опери. Тепер він був відомим, всіма визнаним метром.

             Єдине, чого не схотів він змінити, це свій старий потертий сюртук. «Мене люди пізнають за ним. І де б я не виступав: в королівській опері чи на площі в центрі міста, люди побачать мій жовтий сюртук ще здалеку і прийдуть послухати мою музику». А флейта, як і завжди, була найкращим другом, який розумів його. Варто було лише торкнутися – вона розливалась в мелодійній симфонії почуттів.

           На одному з концертів, у королівській ложі він знову помітив її, ту прекрасну незнайомку з карети. Він не міг відірвати від неї очей, і грав в цю мить лише для неї. «Я так довго тебе шукав, - линули флейтовою мелодією почуття. – Ти стала ще гарнішою! Ти як травневий світанок! Ти, наче лілея під місячним світлом! Ти – сонячний промінь після дощу! Ти – кохання, кохання, кохання…». Йому аплодували стоячки, викликали на біс, на сцену летіли квіти, записки, проте він бачив лише єдину троянду, що впала йому до ніг з королівської ложі. Поки він нахилявся за нею, незнайомка знову зникла.

            За кілька днів Іво грав на весільному балу в королівському палаці. Це король одружував свого старшого сина, спадкоємця престолу.

          Під веселі звуки флейти, заходили до святково убраної зали молодята. Молодий був у білому костюмі, гаптованому золотом, з короною, прикрашеною перлами та діамантами. Він всміхався своїй вродливій супутниці. А молода була схожа на янгола у своїй білій оксамитовій сукні, оздобленій коштовним камінням. Вона пливла, як ранковий туман над землею. І тільки щастям і коханням світилося її обличчя.

         Побачивши наречену, Іво навіть не здригнувся, тільки флейта заспівала тужливіше: «Ти – кохання! Ти – метелик, підхоплений вітром! Ти – жаринка в беззоряній ночі! Ти – перлина в глибині океану! Ти – кохання, далеке кохання…». Ще жодного разу його флейта не звучала так несамовито, пристрасно й натхненно.

             Весілля продовжувалося. Ніхто не помітив, як вийшов з зали музикант в жовтому сюртуку. А він, зімкнувши зуби і міцно стиснувши в руці флейту, йшов вглиб ночі. У душі вирувало безліч почуттів, щоб випустити їх на волю, підніс Іво до губ флейту, але… та від сильного стискання, вона тріснула й зламалась надвоє. З уламка найвірнішого друга роздався страшний звук, наче якийсь розлючений звір, намагався вирватись з флейти на волю. «Оце і в душі моїй так само…» - думав Іво, і вперше в житті заплакав без своєї флейти.

             У залі та в саду всі здригнулись, почувши той дикий звук. Проте скоро про це забули.

            З того часу ніхто вже не бачив музиканта Іво Лег’є. Тільки раз на рік навесні почала прилітати у місто яскраво-жовта пташка і чарувати усіх своїм флейтовим пересвистом, що закінчувався неприємним різким звуком. Нагадавши про себе, пташка зникала десь у лісі. Старі люди кажуть, що то Іво Лег’є відвідує рідні місця. Недарма ж звуть ту пташку іволгою.