Легенда про Чорного спелеолога

Полум’я свічки мерехтіло, освітлюючи напружені обличчя слухачів. Її запалили більше для настрою, ніж для користі, – ера свічок і смолоскипів давно минула, поступившись місцем акумуляторним ліхтарям тривалої дії. Вечеряти в холодних підземеллях у колі хлопців та привабливих дівчат приємніше було не з електричним світлом, забуваючи хоч на кілька годин про досягнення цивілізації, яка залишилася десь там, нагорі. А тут, у коридорах багатокілометрових катакомб, усе лишалося без змін майже два століття. І тимчасові гості, якими і були Ігор з компанією, нічим суттєво не могли зіпсувати первинної чистоти кам’яних лабіринтів. Полум’я свічки не давало мороку захопити весь простір, але водночас нагадувало, що присутність людей недовговічна порівняно з роками кам’яної самотності. Світло по черзі вихоплювало чиєсь обличчя, і Ігор бачив, як слухачі реагують на його розповідь.

– Чорний спелеолог приходить у ночі і шукає того, хто привів його в катакомби та кинув тут на загибель. Так триває вже багато років...

Ігор завершив «казку» із серйозним обличчям, хоч хотілося розсміятися. До того ж, цим «чайникам» не обов’язково знати, що спелеологи бувають лише в печерах, а дослідники штучних підземель називаються спелестологами. Так цікавіше: менше зайвої інформації, більше таємниць... Дівчата мовчали, а хлопці перезиралися – вони також чули цю історію вперше. Ігор намагався надати своїй казці таємничості, що добре вдалося завдяки й антуражу не в останню чергу. Він подумав, як добре, що вирішив запалити лише одну свічку. У напівтемряві здавалося, що вигаданий герой жахівок чекає за рогом. Хлопець хотів трохи налякати всіх, і насамперед Олену, на яку накинув оком ще на початку екскурсії, щойно зібрав перед входом свою групу охочих відвідати заміські катакомби та отримати спогади про екстремальні пригоди. Своєрідна артпідготовка дуже сприяла перспективі провести ніч в одному спальнику з дівчиною. Раптом саме Олена раптом спитала:

– І що ж цей Чорний спелеолог зробить, коли знайде свого провідника? – в голосі дівчини почувся не страх, як очікував Ігор, а іронія. – Що загрожує цьому катакомбному «сусаніну»?

На це питання відповідь була заготовлена:

– Чорний спелеолог не зможе знайти свого провідника, бо той з того часу ніколи не спускався в катакомби. Саме тому і триває цей пошук, його не припинити, – хлопець говорив тихо, нагнітаючи потрібний настрій.

– То він просто вештається тут коридорами і лякає одиноких туристів? І що воно йому дає? – не заспокоювалася Олена.

Так, щось щаслива ніч у теплому спальнику здалася Ігорю примарною, таку дівчину не залякати. До того ж він не знав, що відповісти, тому почав імпровізувати:

– Чорний спелеолог заводить туристів в нетрі катакомб і лишає їх там назавжди без світла і води, де ті поступово божеволіють і втрачають свідомість. У такому стані загублених і знаходять рятувальники. Якщо знаходять... – пошепки додав Ігор.

– А провідника, який минулого року загубився під Одесою, в Холодній Балці, так і не знайшли? – це подав голос один із хлопців. – Я читав, що еменесники прочесали всю систему катакомб у тому районі, але знайшли тільки кинуті речі.

Про цей випадок чули майже всі присутні. Ігор навіть знав того хлопця – кілька разів вони ходили «під землю» разом. Повірити, що досвідчений провідник загубився в системі, яку знав, як свої п’ять пальців, було важко. Скоріше за все, він не хотів, щоб його знайшли, тому й обрав такий спосіб замести сліди – списати зникнення на катакомби було найлегше. Ігор тоді ще думав, що шукати марно: важко знайти в темній кімнаті кішку, якої там давно немає, але тримав свої думки при собі.

Проте ця подія добре вкладалася в щойно розказану історію, чим Ігор і скористався:

– Буває, що і рятівники не знаходять... Будьте обережними, не відходьте від групи. У справах ходіть парами, особливо дівчата, світла не вимикайте... – чітко повторював правила, які давно завчив напам’ять.

Він багато років водив групи на екскурсії до одеських катакомб, тому що завжди знаходилися ті, кому хотілося справжнього екстриму, а не штучного занурення під землю в межах освітленого сотнями електричних ламп Музею партизанської слави. І хоч добре знав цей район, намагався обмежуватися кількома кілометрами галерей, найближчих до виходу, бо хтозна, що там може чекати в довгих і малодосліджених кам’яних переходах, давно закинутих і місцевими мешканцями, і науковцями. Камінь звідси взагалі не вивозили вже більше ста років...

Незважаючи на хизування університетських геологів, Ігор добре знав, що повної карти катакомб не існує. І не лише через їхню протяжність... Річ у тому, що окремі ходи, і навіть райони, то зникають, то з’являються з нізвідки на шляху «підземників» (так називали себе спелестологи-аматори, а інших тут не було). І на це були свої причини: старі шахти обвалювалися, каміння просідало і завалювалося, засипаючи старі галереї й відкриваючи нові. Відчайдушні спроби картування цих галерей були по суті фіксацією того, що вже не існувало. Кожний похід під землю змінював відомі обриси катакомб і робив працю з топозйомки безглуздою. Але процес знаходження нових ходів настільки захоплював, що Ігор та його колеги із спелеологічного клубу вбачали в цьому своє надзавдання – фіксувати мінливість катакомб, які нагадували йому сходи в гаррі-поттерівському Гоґвартсі – ніхто ніколи не знав, як вони змінять розташування і куди поведуть. Так було і з кам’яними коридорами, що з’являлися і зникали нібито за бажанням якогось чарівника. Але в чари Ігор не вірив, а містичні історії розповідав, щоб згуртувати групу й попередити нещасні випадки.