Дитинство богів

ЛЕГЕНДА

                                              ДИТИНСТВО

                                      Там, де нічого не почалось,

Де ще нічого не було,

Щось дивне тихо народжалось,

Неназванеє щось жило

Це потім вже, в прадавні роки

Пізнав імено мій народ

Слов’яни, що зробили перші кроки

Дали ім’я чомусь, це – Род.

І був яйцем цей Род первісний

І був в яйці, бо мав десь буть,

Навколо ширяв Морок злісний

Що не впізнав свою ще суть.

                                      Так  Род, що був тоді в нічому,

Не міг пізнати до пуття –

Де він, хто він, та що по чому,

І народив Род почуття.

І заіскрилося в просторі,

Що зародились з почуттів,

Планети чисті і яскраві зорі,

Як  Род, не знаючи, схотів.

Дивився  Род на ті творіння,

І слухав їх, бо уже міг,

Купався в теплому промінні,

А час, що виник, швидко біг.

Та не було з ким поділитись

Тим почуттям, що Род знайшов,

Вже він не міг один зігрітись,

І народив тоді Любов.

З Любові вийшла перша жінка,

Осяявши свій перший крок,

Була то Лада, світла, ніжна,

За ней полум’яний Сварог.

Та Морок, що ховавсь від світла,

Й далеко зорі обходив,

Ненависть відшукав довічну,

Та заздрість чорну породив.

Розверзлася у світлі рана,

І вийшла з неї в простір цей

Лиха зловісниця Морана,

Й плюгавий заздра  Каз-Кощей.

А час ішов, зростали диви,

Вбирались в силу і красу,

Род дав все першим, і можливо

В щедроті цій найвища суть.

Та заздрість Морока лихого

Тьмяної сили рать створила

У Всесвіті не бачили  такого,

Щоб ненависть зірки гасила.

З пітьми, що в серці Всесвіту з’явилась,

Ненависть хвилями пішла

Поширилась, піднялась, обдивилась,

Та  Родових дітей знайшла.

Вони, прекрасні та привітні,

Ширяли радо між зірок,

Купалися в зірковім світлі,

В любові правлячи танок.

Вони тоді не знали страху,

І болі не було ще в них,

Не відали убивства жаху

Та цих скороминучість втіх.

Ці диви, що були ще світлом,

Літали десь далеко, як могли

Бо Всесвіт видався привітним,

То був їх дім і тут вони жили.

Але вже очі заздро видивлялись

У дивів юних слабину

З очей текла морочна навість,

Що потім всім дала війну.

Та не одна вона жевріла

В очах темніших над усе,

Цікавість іскрами мигтіла,

Бажання вийти на оце

( Морана ще тоді не знала,

Як світло зветься у пітьмі)

Сварога вбачив, покохала,

Хоч різними були дітьми.

( Дитинство швидко добігало

Свого логічного кінця ) –

Кохання  з іскри тій постало

Наповнило  Усесвіт до вінця.

Кохання – то була та сила

Якій коритися не міг

Ні жук маленький сяйвокрилий,

Ні Бог, ні див, ні чоловік.

Морана, що Сварога покохала

На світло вийшла – чорний  діамант,

Засяяла, та непритомна впала

( В жінок і досі цей талант),

Не міг Сварог не підтримати

Осяйне світло чорноти,

І сам упав, щоби пізнати

 Медовий присмак гіркоти.

І див втопивсь в очах глибоких

Підступної  дочки пітьми

Пізнав він смак гріховного пороку,

Що ж,  боги перестали  буть дітьми.

Морана ж, що взяла що хтіла,

В темряву тихо відійшла

Бо геть вона не зрозуміла –

Чи впала, чи перемогла.

Тож заховалась  у темряві

І від своїх і від чужих

Перемішала явь із нав’ю

Смакуючи свій перший гріх.

(До неї навіть зло було безгрішне )

Але не знала чорна діва,

Те що для нас не новина,

Що стане скоро породіллю,

Що стане матір’ю вона.

Минув той термін нам знайомий,

Напередодні дива,

Чекання заплело безодню,

І народилась Жива.