Пролог Кров на снігу

У ніч, коли народився Білий Дракон, небо над Долиною Туманів розкололося навпіл.

Блискавка вдарила в Кришталеву Прірву — місце, де, за давніми переказами, була замкнена темрява Шостого Клану. Гори загуділи, немов живі, а сніг, що вкривав вершини, почервонів від відблиску полум’я.

У Червоній Цитаделі Клану Вогню саме починався Ритуал Народження.

П’ять кладок лежали в колі з чорного обсидіану. Старійшини в людській подобі стояли навколо — високі, суворі, в плащах кольору запеченої крові. Їхні очі світилися жаром, навіть коли обличчя залишалися спокійними.

Архонт клану, лорд Рагнар, простягнув руку над яйцями.

— Нехай полум’я обере сильних, — проголосив він.

Яйця затріщали.

З чотирьох вирвалися маленькі дракони — червоні, як розпечене залізо. Їхні перші видихи були слабкими, але справжніми — іскорки полум’я спалахнули в повітрі.

Старійшини задоволено кивнули.

Та п’яте яйце мовчало.

Воно лежало окремо. Його шкаралупа була не червона, а біла — ніби вкритий памороззю камінь. І замість жару від нього йшов холодний світляний серпанок.

— Викинути, — коротко сказав один із радників.

— Чекай, — прошепотіла провидиця Астарія.

Її очі були сліпі, але вона бачила більше за інших.

— Я відчуваю… щось давнє.

У цей момент яйце тріснуло.

Не з гуркотом.

А тихо.

Шкаралупа розійшлася, і з неї виповз дракончик із лускою кольору зимового місяця. Його очі були срібними — не вогняними.

Він відкрив пащу.

І замість полум’я з неї вирвався холодний подих, що вкрив обсидіан тонкою кригою.

У залі запала мертва тиша.

— Це знак, — прошепотів хтось.

— Це прокляття, — виправив інший.

Архонт підійшов ближче. Маленький дракончик дивився на нього без страху. У його погляді не було покори.

І не було люті.

— Він не наш, — промовив Рагнар.

Провидиця Астарія впала на коліна.

— Народився той, хто стоятиме між світлом і пітьмою. Його вогонь не палитиме — він судитиме. Якщо його серце стане темним, упаде все. Якщо світлим — світ зміниться.

— Досить пророцтв, — відрубав Архонт.

Та в ту ж мить земля здригнулася вдруге.

Далеко під горами, у глибинах Кришталевої Прірви, щось розплющило очі.

Темний Архонт Морґар, останній із Шостого Клану, відчув народження.

І посміхнувся.

— Нарешті, — прошепотіла тінь у темряві. — Ключ з’явився.

Бо лише біле полум’я могло розірвати печать, якою п’ять кланів колись замкнули Драконів Тіні.

Тієї ж ночі, в Забороненому Лісі, народилася дівчинка.

Її мати — ватажчиця Лунного Клану — тримала немовля на руках, коли срібна пантера завила до неба.

— Вона прийшла під розколотим місяцем, — сказала стара жриця.

Дитина відкрила очі — темні, глибокі, як ніч перед бурею.

І десь у горах заплакав білий дракончик.

Двоє народжених однієї ночі.

Двоє, чия доля переплететься.

А сніг усе падав і падав.

І ніхто ще не знав, що в ту ніч почалася не просто нова історія кланів.

Почалася війна за саме право любити.

І за право бути собою.