Загублені

Інна вже третю годину безцільно бродила заплутаним мереживом стежинок та алей старого парку, вдихала запах хвої, милувалася розкішними пейзажами, підставляла обличчя ледь чутному вітерцю, жмурилася коли промінці ранкового сонця пробившись крізь густу крону спалахували яскравими іскорками на краплинках роси. Намагалась розвіятись, ні про що не думати, розчинитись в безмежному блаженстві ранкового спокою. Та, як не старалась, зовсім спекатись тривожних думок не вдавалось. Вони слідували за нею неясною тінню, вичікуючи зручної миті, щоб зненацька увірвавшись в її розум остаточно згасити останні промінці надії. А всього лиш кілька днів тому ніщо не віщувало біди…

Щойно закінчилась сесія, попереду цілих два місяці відпочинку — канікули. А далі довгоочікувана практика у космопорті, а якщо дуже повезе, то навіть на місяці. Мрії-мрії… Але спершу — додому. Речі зібрані. Магнітоплан відлітає аж ввечері, то ж чому б не розважитись. Спустилась до “Бункеру” — улюбленого місця серед студентів космоакадемії. У величезному підземному сховищі часів Катастрофи нині розміщувалось ціле підземне містечко, з затишними кафе, безліччю розважальних закладів, магазинчиків, музеїв та бібліотек. Зайшла до улюбленої кав’ярні, замовила гарячий шоколад. Відвідувачів майже не було, тож Інна пройшовши в дальній куток зайняла вільний столик поруч з вікном. На підлозі помітила стилізовану під старовину товсту книгу в шкіряній палітурці забуту, певно, кимось із відвідувачів. Підняла, увагу привернув тиснений золотом заголовок: “Хроніки Зодіака“. Поклала на столик навіть не відкриваючи — ніколи не любила комікси.

— Інно, як добре, що ми вас знайшли, — двоє чоловіків у темних окулярах пробирались до неї оминаючи столики, раз у раз чіпляючись за котрийсь із них.

— Ректоре? Сідайте, — дівчина підсунула вільний стілець, що аж заскрипів під вагою чоловіка.

— Це вона? — перепитав високий.

— Так, вона, — відповів відсапуючись ректор, — одна з найкращих наших студенток, чудово підготовлена і не лише теоретично, вона і в спорті …

— Що трапилось? — перебила його Інна звертаючись до незнайомця. Трохи не ввічливо, звичайно, але вислуховувати безконечні дифірамби старого професора їй зараз хотілось щонайменше.

— Ви чули щось про ГіпперДжамп?

— Жартуєте? Це ж основа майбутнього освоєння людством космічних просторів!

— Не майбутнього. Ні. — швидко заговорив незнайомець, — вже нині на орбіті Місяця очікують старту два десятки новозбудованих джамперів. Це фінальний етап випробувань, історична подія. Але виявилось, що один із плотів — агент ЗНД.

— Терорист?

— Терор не їх стиль, радше саботаж. Цей фанатик планував зірвати старт джамперів запустивши вірусну програму на центральному сервері центру управління Місячного космопорту. На щастя його вчасно виявили.

— А яке відношення все це має до мене?

— Американські колеги терміново шукають заміну скомпрометованому пілоту. 

— У них там що астронавти закінчились?

— Напевно підозрюють, що серед пілотів можуть бути ще й інші адепти ЗНД, не хочуть ризикувати. Наполягають саме на вашій кандидатурі.

— Ми готуємо найкращих у світі астронавтів! До кого ж їм іще звертатись? — скориставсь паузою ректор і хитро підморгнув ошелешеній дівчині, — зарахуємо тобі це за практику.

— Але я ж іще не пілот!

— Вам і не потрібно ним бути. Джампери пілотуються виключно системою штучного інтелекту. Але, якщо сумніваєтесь, можете відмовитись.

Треба було відмовитись!

З бокової алеї вийшов чоловік в білосніжній уніформі пілота Міжнародної агенції космічних досліджень (МАКД). Помітивши Інну усміхнувся, і швидко пішов їй назустріч. Дівчина також всміхнулась у відповідь, поганий настрій розвіявся.

Стен — її остання надія. Єдина надія. Він обов’язково допоможе. Про його здатність знаходити вихід із найбезнадійніших ситуацій ходили легенди.

— Ваш улюблений гарячий шоколад, панянко, — чоловік простягнув їй порцелянове горнятко з густим ароматним напоєм.

— Дякую. Але для чого стільки театральності? — спитала Інна затиснувши тепле горнятко між долонями, — напій могла б доставити й автоматика.

— Вирішив підняти вам настрій, набридло вже спостерігати, як ви тривожитесь, та й не хотілось зруйнувати таку прекрасну ілюзію, — Стен повільно обвів поглядом навколишні дерева.

— Ілюзія майстерна, — погодилась Інна, — майже ідеальна.

— І що ж у ній не так?

— Проблема в обраному вами аватарі. Лисі чоловіки мені ніколи не подобались.

— Це навмисно, щоб ви не закохалися в мене. З цим завжди потім купа проблем.

— І не надійся! — засміялась Інна, — не вистачало тільки в комп’ютер закохатися.

— Гаразд, — продовжила рішуче, — що тобі вдалось вияснити про місце, в якому ми опинилися?

— Нам краще присісти, — Стен вказав на лавочку обабіч.

— Все настільки погано?

— По-перше, я не знаю де ми. Датчики й камери не можуть вловити нічого, так ніби Всесвіт перестав існувати й лише ми чомусь залишились.

— Датчики повиходили з ладу?

— Вони справні, я перевіряв. Та й вислані на розвідку дрони не виявили нічого окрім “Легенди”.

— Темна матерія? — висловила здогад Інна.

— Тоді фіксувалась би гравітація.

— Можливо ми знаходимось у гіперпросторі. Щось перервало наш стрибок і ми тут застрягли.

— Ну, знаєте, такої нісенітниці я від вас не очікував! Застрянути у гіперпросторі? Сподіваюсь, ви це не серйозно.

— Я лише намагаюсь знайти пояснення нашій ситуації, — ображено відповіла Інна відчувши насмішку в словах Стена, — і що в цьому смішного?

— Очевидно, теорію гіперстрибків ви ще не вивчали?

Дівчина ствердно кивнула.

— Тоді запам’ятайте найголовніше: гіперпростору не існує! Це умовність. Абстракція, необхідна для прорахунку параметрів гіперстрибка. Теоретично існують лише межі між точкою старту й уявним гіперпростором та між гіперпростором і точкою призначення (їх принаймні можна вирахувати). Але по суті й ці межі також усього лиш абстракція, хоча й математично обґрунтована.